5
Так з’явилося сінце
В лісі на галявні.
Олень з грудня їв його,
А доїв у травні.
Роги виросли нові,
Може, навіть, кращі,
Він тепер ховався знов
У глибокі хащі.
Мав леговище м’яке
В непролазній пущі.
Їсти сіно він ходив
Тільи в ночі тьмущі.
Теплі весняні вітри
Лоскотали ніздрі.
На бриндушці сніг конав,
Наче вовк на вістрі.
Ще раз одягла зима
Льодове намисто,
Та сховалась, де було
Вільготно й тінисто.
Звори водами гули,
Птаство грало знову,
І лишив Золоторіг
Схованку зимову.
В полонину повернувсь
І зажив некрадки.
Про якусь нову біду
Не було і гадки.
А тим часом навкруги
Чатувало горе:
Оленя ловить прийшло
Ціле військо в гори.
Чоловічок – той скупар –
Був цьому виною.
Роги золоті загріб
Він у купі гною.
І про свій великий скарб
Ні слівця нікому,
Тільки – жінці, а вона –
Кумові свойому.
Кум – кумі, кума – кумі,
Аж одна кумася,
Як почула про таке,
Мало не стеклася.
Злих людей чуже добро
В саме серце коле.
Та кума і підняла
Крик на всі околи.
Чи де ярмарок, чи храм, –
Верещить завзято,
Так, немов з її чола
Злотні роги знято!
Скрізь ходила, скрізь була
Заздрісна і хутка.
Так дійшла й до короля
Дивовижна чутка.
Він одразу наказав
Їхати в Карпати,
В діда золото забрать,
Оленя злапати!
А скупак відлюдьком був,
Не ходив нікуди
І не знав, про що навкруг
Теревенять люди.
Ось до нього і прийшли
З військом генерали –
Гній розрили і як стій
Золото забрали.
Почали вони вести
Допити суворі.
Де той олень може буть?
у якому зворі?
А яка на ньому шерсть?
Жовта? Темно-сіра?
Як-то, роги ти забрав,
А не бачив звіра?
На це все не міг скупак
Відповіді дати.
І його, упавши в лють,
Вибили солдати.
Не жаліли нагайок,
Били аж до поту.
Кожен платить у житті
За свою скупоту.
Знай, небоже, що на тім
У добро не в’їхать,
Як не дав ти звірині
Даром сіна віхоть!
Злото вже у короля,
Плаче скупердяжко.
Але оленя в лісах
Упіймати тяжко.
Звіролови, капкани,
Петлі, вовчі ями,
Чати, засідки, пости –
Всюди над плаями.
Скрізь чекають, коли він
Злотим рогом блисне.
А його ніде нема,
Наче зник навмисне.
Олень там, звичайно, там,
Де осінній вітер
Їх з Васильком розлучив,
Дружби сльози витер.
І не може він про те
Знати нічогісько,
Що у гори пастухів
Не пускає військо,
Що за ним давно зорять
Сотні й сотні воїв,
Ніби він криваве зло
Проти людства скоїв.
Він Василька не діждавсь
І зітхав з печалі.
Не дивився на траву,
Ні на сарни чалі.
І не тішили його
Дерева розцвілі.
Він по кичерах блукав
Просто так, без цілі.
(3 votes, average: 4,33 out of 5)