4
Будили дзвони бджіл цвітінь медову,
Стояла днина в золотім розгорті.
Князь увігнався, мов стріла, в діброву,
Де мужики з дерев знімали борті.
Покидали вони сокири й луки,
Бо ж бачили, що він не має зброї.
Стояли, скинувши свої клобуки, –
Важка подоба хмари грозової.
Вони застигли перед ним, похмурі,
Захоплені знічев’я при роботі.
Розпізнавали щось в його статурі,
В стражденним духом виповненій плоті.
Ті руки, хоч міцні, та не кораві,
В них меч бував, а не шкадряве рало.
Важке єство жило в його поставі,
Яке від малечку повелівало.
Щось непокірне, владарське, даждьбоже
Було в його принизливому зорі.
І бортнини подумали: а може,
Це руський князь в нещасті та розорі?!
А він мовчав, наповнений сльозою,
Немов росою колос побринілий.
Ясніше за корону з бірюзою
Світився лоб скривавлений і смілий.
Лилось його душею сонце яре,
Мов тільки що дізнався він, що в нього
Є й бджолярі, а не лише бояри,
Є й мед живий, крім полину труйного.
“Ти князь?” – вони спитали. Ні півслова,
Лиш очі потакнули, наче тіні.
Хтось кинув: “Бачиш, молода й здорова
Бджолина матка в людськім воплотінні!”
Та він мовчав. Лице його суворе
Стемнішало на слово добросерде.
І, повні шанобливої покори,
Здвобіч до нього підступали смерди.
Звели з коня. Поклали на ряднину.
Води принесли в кінвах та цеберці.
І змили з нього пил, і кров, і глину,
Лиш туга залишилася на серці.
1986
(3 votes, average: 2,33 out of 5)