Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові





1

“…І переможені наші були… всі князі піймані були, а бояри, і вельможі, і всі війська побиті були, а інші піймані та ув’язнені були… Та по малих днях Ігор князь утік від половців, не покинув бо господь праведного в грішній руці… і гналися за ним, але не впіймали його…”
Лаврентіївський літопис, 1186 рік.

І
На половецькому коні гнідому,
Закутому не в бронь, а в грубі шрами,
Князь Ігор їхав із війни додому
Терновими байраками-ярами.

Скрадався він по чагарях, як злодій,
Наслухував, чи не дуднить погоня,
Чи не кричить Кончак, звитяжець гордий,
Чи батогами не лящить Придоння.

Тікав з полону князь, тікав од згуби,
Коло води спинявся на хвилину,
Поїв і цілував гнідого в губи
І витирав йому спітнілу спину.

А потім знову, скочивши на нього,
Князь бив його і гнав несамовито
По вибалках, де не було нікого,
Лиш млавиці стелилися, як жито.

Він виїжджав на белебні й кургани,
Ставав, до неба зводив руки голі,
Кричав у степ: “Я жду тебе, мій хане,
Наздожени і вбий мене по волі!”

І довго він стояв лицем до сходу,
Ждучи стріли… А яструби й шуліки
Вже стежили за ним і для обглоду
Точили дзьоби гострі, наче піки.

Він їхав далі, припадав до гриви
І забував про все в тяжкій дрімоті.
І прокидавсь. О серце нещасливе,
Де сни твої сяйнисті й щирозлоті?

Нема полків, нема знамен черлених,
Не чути сурем, не гудуть чертоги…
Гудуть лиш ноги в крадених стременах,
Обдерті колючками босі ноги.

Нема щита, ні ременя, ні списа,
Нема шолома, ні меча-булата.
Горить під серцем палахтлива тирса,
Безмежна, як ганьба його проклята.

Нема на ньому опанчі й кольчуги –
Одна сорочка, й та давно не прана.
А в грудях молодих – безодня туги,
Жальба глибока, як смертельна рана.

Він припадав спрагенно до калюжі,
Сахався, бачивши свою подобу,
І сам себе, немов страшної нужі,
Питав: “Навіщо ти піднявся з гробу?

Ти хто такий? Обірваний сірома,
Копитний віхоть степового сіна?
Невже накажеш смердам, ставши дома,
Перед тобою впасти на коліна?!

Ти, хитрощами визволений рабе,
Куди женеш? В князі? В сяйні палати?
Невже ти знов одягнешся в єдваби,
Забудеш рабство й будеш панувати?

Невже ти скажеш перед матерями:
“Не винен я, що битву ми програли,
Що ваші хлопчаки лежать, як трами,
Порубані, на березі Каяли!”

Невже речеш батькам: “Господинове!
Синочки ваші круками пожерті,
Але ж вони не з княжої намови,
А з гордості пішли шукати смерті!”

Невже ти вдовам скажеш: “Руські жони,
Не проклинайте ви мене, владику, –
Щоб вас не дати в ясирі й полони,
Пішли ми на касожську силу дику!”

Неправда все! Ти розуми юначі
Наповнив спрагою війни легкої.
І вийшли в степ у сонячнім замряччі
І в мряві духу всі твої герої.

Накрила їх орда, як чорна плюта,
Скосила блискавицями густими
Шабель і стріл… О, кров твоя неткнута
В собі довіку трупи їх нестиме!

Вони вмирали чесно за вітчизну,
Твої пахолки, служники, буй-тури,
А ти вдивлявся в кривавицю жизну
І мріяв про столичні стяги й мури.

Ти прагнув слави, ти жадав хвалеби,
Ти марив, пориваючись до бою,
Що ціла Русь нахилиться до тебе,
Що житиме вона лише тобою.

Ти не хотів сидіти на престолі
Низенькому, а про найвищі мріяв.
Під ковдрою в половецькім полі
Шукав дороги в злотоверхий Київ.

Ти не любив нічого, тільки владу,
Мізинець-князь, мурах під лепехою,
Повів ти власне військо на загладу,
Роз’ятрений не гнівом, а пихою.

Ти – боягуз! Ворожку вздрів потугу
І дав себе скрутити курманами.
Не настромивсь на крицю-харалугу,
Не вмер як руський воїн з русинами.

Одіпнутий од воза й воловоду,
Лицявся ти до Кончаківни, хтиво,
А потім полюбив її за вроду,
Без правди полюбив, але правдиво!

Ти не забув? Як воронці, червоно
Світили зорі голубої ночі,
А ти вкривав полинним вітром лоно,
Грудь половчанки й злотночорні очі.

Десь там тебе чекає Ярославна,
Твоя любов і найчистіша цнота,
А ти – родина ханська повноправна –
Виходиш, ніби щезник, із болота.

Як піхва без меча, тобі зосталась
Порожня честь. Вона жадає криці.
Вона гарячим вістрям наповнялась,
А ти набрав у неї багновиці.

Хто з твого серця шкаралущу лепу
Зірве? Хто душу дасть нову, як зброю?
А може, краще тут посеред степу
Померти. Обернутись блекотою?..”

І князь шукав при боці рукояті
Меча, але… було в руках лиш путо.
Як власні думи, правдою пойняті,
Він бив коня ненависно і люто.

Так він летів крізь вечори й світанки
І каламутив марева, як ріки.
І пахнув степ косою половчанки
Забутої, здавалося, навіки.

Над заходом і сходом, наче крівля,
Горіли неба золотисті скали.
І сиві хмари, як вали Путивля,
На обрії з’являлися й зникали.

Та був же й спин. Вночі гнідий від стоми
Спіткнувся – вершник поваливсь додолу,
Нечутно впав, неначе сніп соломи,
В траву глибоку, від роси схололу.

Він горілиць лежав, німий від змори,
Дивився в небеса, немов забитий,
Як мрець на дні найтяжчої покори,
Недбало мокрим полином прикритий.

Він знав, що вже не зворухне рукою,
Коли вовки, чи беркути, чи круки,
Принаджувані кровію людською,
Прийдуть його звільнити від розпуки.

Дивився він в блакитні височизни
Так, начебто чекав появи бога;
Та не до влади, тільки до вітчизни
Світилася між зорями дорога.

Здалось йому, що зорі, наче бджоли,
Рояться в небі і шукають галузь,
Де їхня матка сіла. Ох, недоле,
Куди вона поділась, де сховалась!

Свічки горіли десь в траві заснулій, –
Хто ж це його, живого, поминає?
Ні, він не князь, не матиця, бо вулій
Над ним гуде, але його не знає.

“Далеко від свого роя упав ти,
Беззбройний витязю, самотній вожде!
Чом спершу слави, а вже потім правди
Жадає людське сотворіння кожде?

Чому мені так забажалось Дону?
Чи в нашій Д есні не солодші води?
Чому так прагнуть звади і кордону
Поміж собою браття, – а не згоди?

Чому міжусоблені й робиті,
Надихані зрадливими вогнями,
Засклеплені в злобі, неначе в скиті,
Живуть – під праведними письменами?”

Так думав князь, до трав’яного ложа
Притиснутий колодою стеблини.
Він сподівався, що земля ворожа
Відчиниться, і степ його поглине.

Він западався в сон, неначе в яму,
А зорі залишалися високо;
І сяяв місяць з темного проламу,
Як ханського коня криваве око.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4,00 out of 5)

1 - ПАВЛИЧКО ДМИТРО