ДВІ ЗУСТРІЧІ З ВІТЕЗСЛАВОМ НЕЗВАЛОМ
1
Ми з ним удвох над Влтавою сиділи,
З рук годували чайок, голубів.
Над Празьким градом ранок голубів,
Стяг президентський в небо рвався сміло.
Був грудень. Але сонцем даль повита,
В блакиті мрів собор святого Віта.
Од сонця випромінювались очі, –
Так ось який він, Незвал Вітезслав!
Про Україну все мене питав.
– Я з Рильським у Москві стрічавсь охоче…
Хороший друг!.. Що написав нового?..
Люблю Тичину. Ладен вчитись в нього!
Черкнулося чола крило чаїне…
Чайки, і голуби, і сміх дітей…
– А як Сосюра? О, цей соловей
В ряснім саду нової України!.. –
І слухав я його розмову щиру…
Читав мені по-чеськи “Пісню миру”.
По Празі з ним гуляли в дні ті давні,
В далекий той п’ятдесят п’ятий рік.
– Народ радянський – слава йому ввік! –
Це – не забудем…
Не ходили ви ще
На червоноармійське кладовище?
До забуття любив свою він Прагу!
З захопленням розказував мені
Про Ледебурзький сад в Малій Страні,
Про Яна Гуса і його відвагу.
Про Яна Жижку…
Мирний місяць сходив
Над темрявою Чорновезьких сходів…
Він говорив про поклики високі:
– Минуле славне любимо своє!
Нащадок Гуса знає, хто він є,
Відкіль бере своє коріння, соки!
Ми свій вогонь взяли – пишу про те я –
В розкутого у Жовтні Прометея!
Від Прометея наш вогонь і слава…
Народе мій, нескорений в віках! –
Сіяла Прага у вогнях-вінках,
Всміхалась їй ширококрила Влтава…
Вся зустріч пригадалася допіру…
В дніпровий край повіз я “Пісню миру”.
2
І знов я в Празі. Та один
Ходжу по набережній Влтави.
Його нема. Не прийде він
В дні торжества свого і слави.
На Вишеградській на горі
Стоїть він в променях зорі.
Чайки такі ж і голуби
Над Влтавою, як і раніше,
Такий же вітер боротьби
Над Празьким градом стяг колише…
Стою на Карловім мосту,
Вітаю Прагу золоту.
По волі гіда йде маршрут
На кладовище знамените:
Неруда Ян і Дворжак тут,
Могила Чапека в граніті,
Нємцовій пам’ятник… А це –
І я спинивсь. Лице в лице:
Так от де знов зустрілись ми!
Забилось серце у тривозі:
Дивилися на мене з тьми
Знайомі очі, очі в бронзі…
У бронзі Незвал Вітезслав!
Живим був.
Пам’ятником став.
Схиляю голову в журбі.
Не про таку я зустріч мріяв…
Я віз волошки голубі
Йому з Дніпра, як дружби вияв…
Кладу волошок мрійний цвіт
На сірий гробовий граніт.
Уклін вам, вічності жильці!
Граніт і бронза, дати смерті…
Але навіщо дати ці,
Коли вам жити у безсмерті?
Безсмертним бути і – земним!..
Шість літ не бачилися з ним.
Стою з поетом віч-на-віч,
Думками весь до нього лину…
Йому вже жити для сторіч,
Мені ж вератитсь в Україну,
Творити пісню про наш день..
Багато треба нам пісень!
І от здалось в одну з хвилин –
Всміхнулись пам’ятника очі,
Й почулося – промовив він
(Так уявлялось, так я хочу!):
“Поете, серцем не холонь,
Як Прометей, неси вогонь!
Неси в усі кінці землі –
В людські серця,
У їхні мрії,
Щоб не згасили сили злі
Надії людства молодії!
Живи, поете, для людей,
Як Прометей!
Як Прометей!”
І пам’ятник, здалось, ожив, –
Ми знов ідем на берег Влтави,
Годуєм чайок, голубів,
Стрічаєм ранок золотавий,
Немовби Незвал Вітезслав –
Живий! Ніколи не вмирав!
Прага – Київ, 1961
(3 votes, average: 4,00 out of 5)