КАРМАЛЮК VI
Але Устим сміється з тої злості:
Коли пішов служити, то служи,
Як кажуть люди, боже поможи,
А ми в цій кузні мимоволі гості.
Мені однаково в людському горі
Боротися, шукаючи зорю.
Якщо мене сваволя не поборе,
То я її, будь проклят, поборю!
Що загадав, те буду вік леліти,
Вночі не сплю, думкам нема кінця,
А серцю важко: діти мої, діти,
Старим вернусь, пізнаєте отця?
Він так подумав і зрадів, що сила
Цвіте в очах, в руці карбує слід.
Біляста туча небо полонила,
І в ній котився сонця стиглий плід.
В тарілі срібні жайворон ударив,
І розігнувся стомлений Устим,
Поважним рухом, легким і простим,
Загріб з багаття золотого жару.
– Закуримо, солдатики? – По слові,
На мить заворушились вартові,
І дивно стало, що вони, живі,
До полудня стояли, як дубові.
У них також ростуть в неволі діти,
А цей, Устим – їм щастя здобува,
Щоб мали волю і свої права,
То як солдату все не розуміти!
Старий солдат вже й пучку наготовив,
Шепнув губами, щось хотів казать,
Але горбань рвонувся: – Ать, два, ать! –
Підняв кулак, тонкі насупив брови.
Тоді й Устим розгнівавсь: – Що ж вони?
Німотне бидло? Парії докучні? –
І так рвонув, що брязнули наручні
І тріснули закуті кайдани.
І розкотились сизуваті кільця:
– Доволі мук! Доволі з мене мук! –
Який він в біса тихий підневільця,
Він є Устим, славетний Кармалюк!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)