ПСАЛМИ СТЕПУ
Кривавії зорі світ повідають.
“Слово о полку”
1
Лежиш, скривавлена і скута,
Мов лебідь в лютім полоні.
Яка ж страшна Твоя покута!
Які глухі, жорстокі дні!
Міцна, як смерть, Твоя в’язниця,
В ній морок смороду і мла.
Невже ж Тобі ще може сниться,
Що вільна Ти колись була?
Що над ланів співучим злотом
Ти билась крилами в блакить?
А тут терпінням і скорботам
Життя віддало кожну мить.
А тут все тіло пражить сором
Гостріш, ніж біль найгірших кар,-
Коли Тебе розпусним зором
Нагую огляда владар.
2
Ні, Ти – не мати! Шал коханки
У чорнім полум’ї коси,
В обличчі степової бранки
Хміль половецької краси.
В очах звабливий морок ночі,-
З них кличе, кличе глибина,
А в диких рухах ще регоче
Ніким не займана весна.
Тебе б конем татарським гнати,
І – тільки просвистить аркан –
Покірливо підеш сама Ти
З лукавим усміхом у бран.
Привабливо-безсила й гарна,
Осяєш Ти чужий намет,
І хижий хан буде безкарно
Впивати уст отруйний мед.
Та хутко скінчиться відрада:
Засне він стомлений, в Тобі ж
Прокинеться кривава зрада
І стисне віроломний ніж…
Блиснуть у тьмі вовчиці очі –
Лиш горло кров’ю захарчить,-
Ти в море степової ночі
Впірнеш русалкою умить.
І знову чарівне обличчя
Закриє половецький степ,
І знову ніч очей покличе –
Тебе спіймать, схопить Тебе 6!
Тебе б конем татарським гнати,
Поки аркан не заспіва!
Бо ж Ти коханка, а не мати,-
Зрадлива бранко степова!
3
Хижі птиці летять зі Сходу
На червоному тлі пожеж,-
Бачу, бачу Твою Голготу
І звідціль, з моїх мертвих меж.
Скитський вітер гуляє й нині,
Як тоді, пам’ятаєш Ти?
А степи Твої знов – пустині,
Хіба тільки нові – хрести.
Проорало глибоким плугом,
Кров’ю сіяв новий сіяч,-
Дике жито прийдеться другим
Тяжко жати під спів і плач.
Дике жито! Криваве жито!
Поховай же страшний наш слід,-
Серцем спаленим – все пережито
В апокаліпсі хижих літ.
4
Прости, прости за богохульні вірші,
Прости тверді, зневажливі слова!
Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші,
Гіркі й пісні глуха душа співа.
Під грім гармат, під вітру подих дикий
Гула дудонь з-під варварських копит,-
Ми не зазнали іншої музики
І інших слів в вогні залізних літ.
Десь мудрим сном в архівах спали книги,
Ми з них хіба палили цигарки.
Напіврусини, напівпеченіги,
Наш навіть сміх був хмурий і гіркий.
Тож не дивуйсь, що, визволившись з брану,
Ти, зранена, зустріла нас, синів,
Що в дикім захваті ятрили кожну рану
Шаршавими руками дикунів.
Що в дикій пристрасті Твоє тулили тіло,
І кожний рвав до себе і радів.
А кров текла… І Ти захолоділа
В палких руках закоханих катів.
Тепер, коли кругом руїни й вітер,
Я припадаю знов до Твоїх ніг,-
Прости, прости,- молю, невтішний митар,
Прости, що я – останній печеніг,
Прости, що я не син, не син Тобі ще,
Бо й Ти – не мати, бранко степова!
З Твоїх степів летять птахи зловіщі,
А я творю зневажливі слова.
3-7.ІХ.1923. В таборі
(2 votes, average: 5,00 out of 5)