ОРГІЯ (Драматична поема) Дія I
+
Драматична поема
Діячі
Антей – співець.
Герміона – мати його.
Евфрозіна – сестра його.
Неріса – жінка його.
Хілон – ученик його.
Федон – скульптор.
Меценат – багатий, значний римлянин, нащадок відомого Мецената.
Префект.
Прокуратор.
Гості на оргії,
раби, рабині, танцівниці, міми, хор панегіристів.
Діється в Коринфі під римським пануванням.
І
Садок в оселі співця-поета Антея, невеличкий, оточений глухими
мурами, з хвірткою в одній стіні; в глибині садка домок з повіткою на чотирьох
стовпах і з двома дверима – одні в андроніт, другі – в гінекей. Герміона,
стара мати Антеєва, сидить на порозі гінекея і пряде вовну. Чутно стук у
хвіртку.
Герміона
(не встаючи)
Хто там?
Голос
(за хвірткою)
Се я, Хілон Алкмеонід.
Герміона
(гукає в напрямі других дверей)
Антею, вийди! ученик до тебе!
(Сама лишається сидіти, лише нижче спускає покривало.)
Антей
(молодий, але мужнього вигляду,
виходить з дверей і відчиняє Хілонові хвіртку)
Сьогодні ти, Хілоне, запізнився.
Всі учні розійшлися.
Хілон
(дуже молодий хлопець, говорить
запинаючись, з видимою ніяковістю)
Вибачай…
Але… я, власне, не прийшов учитись…
Антей
(привітно)
Будь гостем.
(Сідає на ослоні під деревом і показує Хілонові місце коло
себе,
Але той лишається стояти.)
Чом не сядеш?
Хілон
Маю справу…
Антей
Аж сісти ніколи, таку нагальну?
Хілон
Воно-то ні… але… пробач… я мушу
Подякувать сьогодні за науку…
Я більше не прийду.
Антей
Чому?
Хілон мовчить.
Та правда,
Мені про се питать не випадає.
Я, очевидячки, не догодив
Тобі наукою. Що ж, не соромся, –
Соромитись приходиться мені.
Хілон
(щиро)
Ні, ні, учителю! Того не думай!
От свідок Аполлон, що я шаную
Науку ту, мов святощі містерій!
Антей
Тоді не розумію…
(Перебиває сам себе, вдарившись долонею по чолі.)
Догадався!
(Видно, що й йому трохи ніяково.)
Хілоне, слухай… Я пождати можу,
Поки скінчиш усю мою науку…
Та я волів би і зовсім не брати
Від тебе грошей, як тобі то трудно…
Хілон
Учителю, та ти ж не багатир.
Антей
Хілоне, я скажу тобі по правді,
Хоч ти ще молодий такеє
слухать,
Але інакше трудно довести…
Бач, спів, музика й слово – мій
зарібок,
Та хист мій я таки ціную вище,
Ніж тії гроші, що приходять з
нього.
Я талану нікого не навчив
І не навчу – се ж тільки Бог здолає, –
Отож коли я вчу людей звичайних,
Недіткнутих рукою Аполлона,
То – я
навчаю їх малої втіхи
Перебирати струни доладненько
Та вимовляти думку
виразніше,
Вони ж мені дають дещицю грошей,
І так ми в обрахунку. Як же
Бог
Мені пошле обранця молодого,
Щоб я йому служив своїм здобутком,
І бачу я, що кожда мертва форма,
Яку я викладаю перед ним,
Присвоївшись йому, вмить оживає,
І геній молодий в прадавній формі
Шумує та іскриться самоцвітом,
Як молоде вино в старім кришталі, –
Тоді я вже заплачений. Ні, більше, –
Я наче почуваюсь до вини,
Що я
нездатен так йому служити,
Як би хотів. Тепер ти розумієш?
Хілон
Учителю…
(Зворушення не дає йому говорити,
Він низько похиляє голову
і прикриває долонею очі.)
Антей
Коли тепер твій геній
Вже переріс ті форми й ту науку,
Якими я владаю, що ж, мій
хлопче, –
Покинь мене, я сам тобі те раджу.
Та тільки – заклинаю
Аполлоном! –
Не кидай ще науки. Їдь в Афіни,
Там, певне, знайдеться іще
таке,
Чого ми тут не маємо в Коринфі.
А потім, покінчивши різні школи,
Учися ще, знаходь собі науку
В книжках, і в людях, і по цілім світі,
Але ніколи не кажи до себе:
“Я вже скінчив науку”.
Хілон
Ся порада,
Учителю, осмілює мене.
Признаюся тобі: я не покину
Науки,
віддалившися від тебе,
Бо я вступлю до школи…
(Знов мовкне.)
Антей
До якої?
Хілон
До тої, що врядив тут Меценат.
Антей
Латинської?!
Хілон
Ну, все ж тепер латинське.
Антей
Як? Я, і ти, і наша рідна мова
Латинськими вже стали?
Хілон
Розумів я,
Властиво, римське, та змилив у слові.
Антей
Як ти від мене досі не навчився
Не помилятись так, то в новій
школі
Ще більше буде помилок таких.
Але не знаю, що ти там придбаєш,
Крім помилок. В поезії латинській
І я ж тобі, здається, показав
Усе,
що тільки варт було пізнати.
Не думаю, щоб ритори в тій школі
Тобі могли
подати щось нового,
Бо я їх знаю. Думаю, що ти
Вже міг би їх учити.
Хілон
Сам я певен,
Що там учителі ні в чім не можуть
Зрівнятися з тобою. Все ж я
мушу
До їх піти.
Антей
Що змушує тебе?
Хілон
Учителю, зоставшись при тобі,
Я став би долею тобі подібний.
Антей
Чому ж та доля так тебе лякає?
Хіба вже я остатній між
співцями?
Хілон
Не між співцями, ні…
Антей
Але між людьми?
Хілон
Я не кажу – остатній, але ж правда,
Що ти в громаді не займаєш
місця,
Належного твоєму талану.
Антей
А ти ж якого маєш запобігти,
Коли скінчиш ту школу Мецената?
Хілон
Я можу стати ритором в тій школі,
А згодом в академії
де-небудь.
Або поїду в Рим. Там дуже добре
Ведеться вихованцям Мецената,
Бо рід його там досі має силу,
Як повелось від Августа часів.
Та
поки що, то я й тепер, ще учнем,
Вступити можу в хор панегіристів
Самого
Мецената.
Антей
(схоплюється обурений)
Ти? Ти вступиш
У хор панегіристів? В тую зграю
Запроданців, злочинців проти
хисту?
О, краще б ти навіки занімів,
Позбувся рук, оглух, ніж так
упасти!
І се був мій найкращий ученик!…
Пауза.
Хілон
Учителю, прийми ж мою подяку…
(Подає Антеєві гроші, добувши з калитки.)
Антей
(відштовхує його руку)
Геть! Я тебе нічого не навчив!
Іди з очей!
Хілон, похнюпившись, виходить.
Герміона
Даремне ти, Антею,
Не взяв від нього грошей. В нього батько
Сто раз від нас
багатший. Сяк чи так,
А се ж твоя заслуженина.
Антей
Мамо!
Нічого я не заслужив, крім ганьби!
Герміона
Немає за що ганити тебе,
Хіба за те, що ти свій заробіток
Пускаєш так на вітер. Справді, сину,
Ми зійдемо на пролетарський хліб.
Чи буде ж добре, як твоя родина
Просити піде пайки дармової
До тих
римлян, що ти так ненавидиш?
Антей
Ще маєм хліба власного доволі.
Не прогнівляй богів.
Герміона
На все їх воля…
Запевне, так хотілось Афродіті,
Щоб я замість багатої невістки
Дочку рабині-танцівниці мала
Прийняти в дім…
Антей
Ще не кінець докорам?
Герміона
Се не докори, сину, тільки правда.
Чи ти ж не дав на викуп за
Нерісу
Всю спадщину по батьку й добру пайку
Свого зарібку?
Антей
Вже ж не Афродіту
Винуй у тому. Всі боги Еллади
Мені веліли викупить з неволі
Малу дитину еллінського роду.
Адже могла б дістатися у рабство
Твоя
дочка, моя сестра…
Герміона
Ох, сину,
До того мало що й тепер бракує!
На викуп за Нерісу ми стяглися,
Але на посаг нашій Евфрозіні
Навряд чи стягнемось. А чим же доля
Старої дівки краща, ніж рабині?
Антей
Сестра моя й без посагу цінніша
Від всіх багацьких дочок.
Герміона
Хто ж те знає?
Вона ж у нас не ходить, як римлянка,
По всіх усюдах. Завжди в
гінекеї
Та все в роботі. А хоч би й пішла
Куди на свято, то в її уборах
Ніхто і не подивиться на неї.
На дверях від гінекея стає Евфрозіна, але Герміона того не
завважає і править далі.
Неріса все причепуриться якось,
А Евфрозіні то немає й
стрічки.
Евфрозіна
(молода, але вже не юна, убрана
по-буденному, видно, тільки що від роботи. Нахиляється і обіймає матір.)
Матусенько! Навіщо ті стрічки?
Як є краса, то нащо їй покраси?
А як нема, то стрічка не поможе!
(Сміючись, цілує матір і випростується.)
Як, мамочко, заправить голуб’ята?
Я вже зварила їх.
Герміона
(встає)
Не руш, не руш,
Я їх сама заправлю – ти не вмієш!
(Поспішно йде в хату.)
Евфрозіна
(підходить до Антея і кладе йому руку
на плече)
Чого ти, братику, так засмутився?
Се знов матуся тута
воркотіла?
Ти не вважай – то вже стареча звичка.
Антей
(відповідає не одразу, мов не почув її
слів.
Слова після паузи прориваються у нього, мов не своєю силою)
Хілон мене одбіг.
Евфрозіна
(здивована)
З якої речі?
Антей
Вступити хоче в хор панегіристів.
Евфрозіна
Та що ти кажеш?!
(На хвилину німіє з дива та обурення, потім опановує собою.)
Ба, я не дивую.
Він розумом хисткий.
Антей
А таланом
Всіх переважив, мовби на наругу!
Евфрозіна
Мені здається, той Аполлодор,
Що втік до тебе з школи Мецената,
Хілона й таланом переважає,
Не тільки розумом. Я наслухала,
Як він
проказував із “Антігони”
Гемонову промову – далебі,
Я ледве сльози
здержати здолала!
Антей
(з лагідним усміхом, обіймаючи сестру
за плечі)
Бо ти сама у мене Антігона!
Здається, я б Хілонові пробачив,
Якби він вчинок свій зробив для того,
Щоб вивести з біди таку сестру.
Евфрозіна
Зате вже я сестрі тій не простила б!
Антей
О, ти б не прийняла ні сеї жертви,
Ні іншої. Але, моя
сестричко,
Якщо я хтів би стати багачем,
То тільки задля тебе.
Евфрозіна
І даремне,
Бо я того не хочу.
(Сміється.)
Мама зараз
Мені б за гроші жениха купила,
І, певне, то було б лихе
придбання.
Антей
Та де вже там багатство! Хоч би міг я
Тебе від злиднів
вибавить…
Евфрозіна
Від злиднів?
А де ж ти бачиш їх?
Антей
Що я Не бачу,
То се завдячую тобі самій.
Евфрозіна
І мамі ж, і Нерісі.
Антей
Ні, ти знаєш…
Матуся відробила вже своє…
Що ж до Неріси…
Евфрозіна
Їй ще час робити.
Невже твоє життя таке солодке,
Що і медовий місяць в ньому
зайвий?
Антей
Мені мов сором тішитися щастям,
Як здумаю, що ти за нього
платиш
Тяжкою працею… Ми маєм щастя,
А ти що маєш тут у рідній хаті?
Евфрозіна
Я маю брата. І нехай довіку
Я дівуватиму – я не позаздрю
Ані жінкам, ні матерям щасливим,
Бо їх любов лиш їх родині служить,
Моя ж – Елладі всій. В тобі, Антею,
Уся надія наша.
Антей
Евфрозіно,
Як можна всю надію покладати
В комусь одному?
Евфрозіна
Алоллон один
З усіх богів не розлюбив Еллади,
І є ще їй надія на життя…
А поки Алоллон є на Парнасі,
То й музи будуть з ним.
Антей
(з усміхом)
Я не безславний,
Хоч ти одна мені даєш тріумфи,
Бо ти для мене Ніке!
Евфрозіна
Ніке мусить
Свою роботу знати. Постривай,
(Виломлює з лаврового куща дві галузки, зв’язує їх у вінець і
стає на постаменті колони в позі богині перемоги Ніке, простягши руку з вінцем.)
Ходи сюди! Схили прегорде чоло!
Антей підходить, все усміхаючись, і схиляє голову перед
Евфрозіною, а в неї усміх бореться з сльозами щирого зворушення, коли вона кладе
братові лаври на голову.
Неріса
(молоденька, струнка, надзвичайно
зграбна, чепурненько вбрана, стає на порозі гінекея і здивовано скрикує)
Се що таке?
Евфрозіна засоромлена зіскакує з постаменту.
Антей
Се Ніке увінчала
Свого поета. А коли й харіта
Йому додасть гранату чи троянду,
Він буде обдарований усім,
Чого дозволено бажати смертним.
Евфрозіна
(почуваючи себе ніяково під холодним
поглядом Неріси)
Троянда он цвіте…
(До Антея.)
Одначе Ніке
До кухні мусить – помогти матусі, –
Бо в нас сьогодні оргія
правдива:
Купили риби, а якраз нам тітка
Дала вина і пару голуб’яток.
Як я ще напечу медяників,
То й Меценат на оргію позаздрить!
(З трохи примушеним сміхом зникає в дверях гінекея.)
Неріса
Чудна та Евфрозіна – все їй смішки!
Антей
Що ж, молода.
(Здіймає лаври з голови, держить їх в руці, в дальшій розмові
кладе на лавці коло себе, сівши.)
Неріса
Та я ж, либонь, молодша,
Проте…
Антей
“Проте часами химерую”, –
Так хтіла ти сказати?
(Сміючись, обіймає її, вона здержано приймає його пестощі.)
Що тобі?
Нездужаєш, чи хто тебе образив?
Неріса
А ти й не знаєш? Певне, вже й сусіди
Напам’ять вивчили оту
промову
Про викуп мій, про посаг Евфрозіни,
Що мати виголошує щодня.
Антей
Уже й щодня!
Неріса
Та що ж, в тому є правда.
Мені самій ніяково дивитись
У вічі Евфрозіні.
Антей
Евфрозіна
Тебе ні в чім не винуватить.
Неріса
Знаю.
Вона недарма в тебе Антігона…
Антей
Нерісочко! от се вже справді сором, –
Підслухати, а потім ще й
корити.
Неріса
Підслухати! В нас не такі палати,
Щоб не було з кутка в куток
все чутно!
Антей
(трохи вражений)
Палати є тепер лиш у римлян.
Було тобі піти за Мецената.
Неріса
(лагідніше, ніж досі)
Я не корю тебе, що ти убогий,
Але яка ж дружина не бажає
Своєму чоловікові достатків?
Антей
Ну, і собі при тому.
Неріса
І собі.
Хіба то зле? Я справді не вдалася
До того, щоб весь день в ярмі
ходити
Так, як твоя сестра.
Антей
Ти ж і не ходиш.
Неріса
А думаєш, мені від того легше?
Антей
Якби не легше, ти б сама робила.
Неріса
В людей на те рабині є…
Антей
Нерісо,
Від тебе трохи дивно сеє чути.
Неріса
Бо я сама рабинею була?
Так що ж, я б і на волі заробляла
Тим, чим тоді, якби ти допустив.
Як я тепер нікому не потрібна,
Всім
на заваді, мов поріг високий,
То з того винен ти!
Антей
Ну, годі, люба…
Неріса
Дозволь мені вступити до театру,
То я твою сестру озолочу
І
буду матері невістка люба,
Бо, певне, більше зароблю за танці,
Ніж ти за
спів та за науку хисту.
Антей
Нерісо, годі! Се твій жаль говорить,
Із сього справді винен я.
Прости.
(Цілує її, вона прихиляється до нього з виразом невинно
ображеної дитини.)
Моя кохана! Скарбе мій! Не дам,
Не дам тебе юрбі тій
безсоромній!
Не підеш ти на оргії до неї, –
Вона не тямить, що то є
правдива
Святая оргія, встанова божа!
Неріса
Ти був коли на оргії?
Антей
Давно.
Ще підлітком. Ще як була в Коринфі
Гетерія співців, таємна,
звісно,
Бо всяке ж товариство є злочин,
На римську думку.
Неріса
Що ж? і дуже пишні
Були в вас оргії?
Антей
Зважай сама.
Збирались ми все по таких господах,
Як от моя…
Неріса
(розчаровано)
Ах, так!..
Антей
У нас в кратерах
Вода все панувала над вином.
Квітки бували в нас лише в ту
пору,
Коли вони цвіли в садках та в полі,
А як верталась в тартар
Персефона
То забирала нам усі покраси.
Неріса
Хіба ж бувають оргії без квітів?
Антей
У нас бували, ще й які буйні!
Неріса
Але ж вони були таємні, кажеш?
То як же буйних оргій тих не
чули
Знадвору люди?
Антей
Чи ж вони могли
Знадвору чути, як серця в нас б’ються?
Чи ж сяйво наших
поглядів проймало
Камінні мури та загони щільні?
Неріса
А ваші співи?
Антей
О, вони були
Потужнії натхненням, а не гуком.
І в стриманім зітханні тихих
струн
Ми вгадувати вміли урагани,
Що нуртували в грудях у співця.
В
нас буйні кучері були, мов тирси,
Гукали погляди: “Evoe Bacche”!
Хоч би
сама вода була в кратерах,
Ми ще б розходились додому п’яні.
О, я хотів,
щоб ти хоч раз попала
На оргію таку! В святім безумстві
Ти б у танку
зайшлася, як менада!
Неріса
Бувала я на оргіях не раз.
Антей
Але не на таких!
Неріса
Либонь, на кращих.
Антей
Того не може бути.
Неріса
Я не знаю,
Які були ті ваші, але тії,
Що я на їх дитиною ходила,
Були
мов сни розкішні.
Антей
Се злочин –
На оргії такі дітей водити!
Неріса
Моя матуся мусила.
Антей
Я знаю…
Пробач, я мовив нерозумне слово.
Повинен би я тямити, як тяжко
Рабині-танцівниці серце рвалось,
Коли вона свою єдину доню,
Що ледве
виросла із немовляток,
Вела на те позорище.
Неріса
Нічого
Мені про те матуся не казала.
Я завжди йшла на оргію весела,
Там ласощів я їла досхочу,
Та й забавки перепадали часом,
Бо гості
пестили мене…
Антей
Не згадуй!
Аж холодно, як здумаю… Запевне,
Ті їхні пестощі були масні
І кожне слово брудом перейнято!
Неріса
Не знаю, я тоді не розуміла
Ні слів масних, ні поглядів
брудних,
Але красу я тямила й малою,
І серденько тремтіло від хвали,
Як струночка під плектроном на лірі.
На примості високім ми обидві
Були немов веселки – більша й менша
На ясній верховині. Покривала,
Прозорі та барвисті, легким луком
Перекидалися понад хмаринки
Злотистих курев запашних. Тоді
Мені здавалося, що я танцюю
На
хмароньках небесних, а з землі
До мене долітають тільки квіти.
То гості
кидали до нас квітки,
Не тямлячись від захвату палкого…
Антей
А в тих квітках ховався невидимий
Холодний гад розпусти і
зневаги.
Неріса
Кажу ж тобі, що я того не знала!
Антей
Але тепер ти знаєш, чим бувають
Рабині-танцівниці для римлян,
І тямиш добре, що тебе спіткало б,
Якби ти серед оргій тих зросла
Так, як твоя матуся нещаслива,
Що згинула, мов забавка розбита,
У
забутті, в недузі та в погорді.
Неріса
Я тямлю, що тобі я винна дяку.
Не бійся, я того не забуваю.
Антей
Нерісо! Чи того ж я потребую?
Неріса
Ні-ні, я не повинна забувати,
Що ти зробив людиною мене,
“маленьку мавпочку з Танагри”.
Антей
Годі!
Я не люблю, як ти таке говориш,
І прозвища того я не терплю,
Що прикладали ті римляни грубі
До еллінської ніжної дитинки.
То
заздрили вони, що їх римлянки
Були важкі й незграбні проти тебе,
Моєї
“вітроногої” Неріси!
Неріса
(задумана)
І нащо то мені?..
Антей
Що саме, люба?
Неріса
Отая “вітроногість”, як ти кажеш…
Вже я ж не танцівниця.
Антей
Як, Нерісо?
Хіба тебе не радує хвала
Моя і наших друзів скромних, щирих?
Хіба ж то мало – бути в нашій хаті
Укритим скарбом, але дорогим,
Таким, що й цезар ліпшого не має?
Неріса
Укритим скарбом… Я скажу по правді,
Що я щедрішою вдалась від
тебе.
І ти ж укритий скарб, а я ж, Антею,
Тим не радію, що твоєї ліри
Не чує світ широкий, тільки я
Та слухачів твоїх мала громадка.
Ні!
якби сила, я б тебе сама
Поставила на п’єдестал високий,
Мов постать
Аполлона-кітариста!
І хай би світ сповнявся тих пісень,
Що ти б тоді
творив на високості!
Антей
Ти думаєш, либонь, що і натхнення
Повищати від п’єдесталу може?
Неріса
Авжеж! Я певна того!
Антей
Ти дитина…
Але як ти так любиш п’єдестали,
То будь утішена, бо наш Федон
Вже ж вирізьбив на взір твій Терпсіхору
І дав їй п’єдестал високий
досить.
Неріса
А де ж він тую статую подіне?
Антей
Нам принесе.
Неріса
Тут і лишить?
Антей
Запевне.
Се ж буде дружній дар нам від Федона.
(Пауза).
Ти щось примовкла, наче зажурилась.
Чого, Нерісо?
Неріса
Я собі гадаю,
Що скільки ще ся хата поховає
В собі укритих скарбів, мов
гробниця…
Антей
Я не люблю таких речей у тебе.
Неріса
Як буде тут камінна Терпсіхора,
То я мовчання перейму від неї.
Антей
Нерісо, ти сьогодні вередлива.
Неріса
Як так, то я піду.
(Встає).
Антей
(затримує її, обнявши)
Ні-ні,
кохана!
Неріса
(визволяючись)
Пусти мене!
Чутно стукання у хвіртку.
Он хтось прийшов до тебе.
Неріса йде в гінекей.
Антей одчиняє хвіртку і впускає
Федона – молодого скульптора.
Антей
Здоров, Федоне!
Вітаються.
Федон
Я лиш на хвилинку,
Так ніколи!
Антей
Чому? Роботу маєш?
Федон
Роботу поки що я вже скінчив,
Та тут нові клопоти – вибираюсь
На панську оргію до Мецената!
Антей
(зчудований)
Тебе запрошено?
Федон
З тобою разом.
Антей
Жартуєш чи глузуєш?
Федон
Правду мовлю,
Се ж я прийшов тобі переказати
Запросини.
Антей
Хто ж їх тобі приніс?
Федон
Я сам одержав, бувши в Мецената.
Антей
Ти в Мецената був? Чого?
Федон
По справі…
І знаєш, я ніяк не сподівався,
Що він такий.
Антей
Який?
Федон
Такий привітний,
І неподібно, що великий пан,
Говорить так…
Антей
Та з чого ж ти дивуєш?
Що пан вельможний на поріг пускає
Митця убогого? Чи, може, з
того,
Що і римлянин часом дещо тямить
У хисті красному?
Федон
O ні, не “дещо”,
А він таки знавець, великий, справжній!
Адже й тебе він перший
оцінив.
Антей
Він перший? Але ж я давно мав школу,
Як Мецената не було в
Коринфі.
Федон
Що школа! То до слави так належить,
Як глиняна патера до
скульптури.
Антей
Та вже було подібне щось до слави,
Коли той пан довідався про
мене.
Федон
Сказати правду, випадок сліпий
Звістив про тебе: учень твій
один
Вступити хтів у хор панегіристів
І на зразок умілості своєї
Твою епіталаму проспівав,
Оту, що ти зложив на шлюб твій власний.
Антей робить рух урази, але Федон, невважаючи, провадить далі.
Ми з Меценатом надійшли на теє,
Я розказав йому, хто автор
співу,
І зараз же він доручив мені
Тебе просить на оргію до нього,
А
се не мало значить, любий друже.
Антей
(стримуючи досаду, викликану остатніми
словами Федона)
Яку ти міг до нього мати справу?
Федон
Він статую купив недавно в мене,
То я її до нього відпровадив,
Щоб не ушкодили раби, несучи.
Антей
Яку ж ти статую йому продав?
Федон
Пробач… я, власне, мусив би спитати
Твоєї згоди… та пани
вельможні
Не люблять ждати…
Антей
Ти продав Нерісу?!
Федон
Ні, статую богині Терпсіхори.
Антей
Ти б і саму богиню запродав,
Якби лиш міг, у римський дім
розпусти!
Федон
(встає ображений)
Такого ти не смієш говорити!
Антей
Тобі не до лиця така вражливість,
Бо ти ж продав туди свій твір
найкращий,
Де зневажають все, що вам святе.
Федон
(впадаючи в річ)
Нічого там ніхто не зневажає!
Там цінять геній, там дарують
славу,
Не тільки гроші. Я не запродав
Своєї Терпсіхори. Я поставив
Її на подив людський, мов у храмі.
Чи вже вона й для храму засвята,
По-твоєму?
Антей
По-моєму, блюзнірство –
Рівняти дім римлянина до храму!
За гроші чи за славу – ти
продався
Укупі з твором рук твоїх.
Федон
Антею!
Ти хочеш довести мене до того,
Щоб я пішов і викупив назад
Ту статую. За гроші неможливо,
Щоб Меценат раз куплене продав,
Та,
може ж, се ще не остатня іскра
Мого натхнення, може, я здолаю
Щось
кращого створити – їй на викуп.
Антей
Ти купиш другий гріх, і то ще тяжчий.
Федон
Не розумію, що ти з мене хочеш!
Чи мав би й я весь вік, як ти,
сидіти
Без хліба і без слави?
Антей
Се повинен
Терпіти еллін, коли хліб і славу
Здобути може тільки з римських
рук.
Федон
Хто слави не бажає, той не еллін, –
Жадобу сю батьки нам
заповіли,
Діставши від дідів.
Антей
Діди приймали
Вінці свої з рук матері Еллади,
Батьки дозволили зв’язать їй
руки
І тим синів позбавили вінців.
Авжеж, Федоне, відколи безславна
Сама Еллада – елліни повинні
Жадобу слави в серці заглушити.
Федон
І збільшити безслав’я свого краю?
Та чим же вславиться сама
Еллада,
Коли їй діти лаврів не здобудуть?
Антей
Уже ж не з рук ворожих їх приймати!
Федон
Чому ж би ні? Гомер казав: “Солодка
Хвала від ворога”.
Антей
На полі бою,
Та не в полоні!
Федон
Слава і в полоні
Все буде славою.
Антей
Не сподівайся!
Неславу дозволяють нам носити,
А славу Рим бере, немов податок.
І тая Терпсіхора, що продав ти,
Прославить не Елладу й не тебе,
А
той багатий Рим, що стяг всі скарби
З усіх країв руками Меценатів.
Його
колекцію твій твір прославить,
А не тебе, ти тільки раб отой,
Що хистом
оргію панам скрашає,
Та оргія все ж панська зостається,
Хоч рабські руки
вряджують її.
Федон
Рабам на оргії немає честі,
Але хто має гостем буть на ній,
Як я і ти…
Антей
Того не сподівайся,
Щоб я пішов на оргію з тобою!
Запобігай вже сам вельможних
ласки,
А я лишусь “без хліба і без слави”,
Як ти казав, та, може, не без
честі.
Федон
По щирості, я радив би піти.
Антей
Та вже ж! волам у парі охвітніше
Ярмо носити.
Федон
Бачу, ти не віриш,
Що я тобі добра бажати можу.
А все ж, хоч ти мене образив
тяжко,
Я не забув, що ми з тобою друзі.
Антей
То я тебе, не ти мене образив?!
Федон
Авжеж, я Терпсіхору відкуплю,
А ти вразливих слів своїх не
вернеш.
Антей
І ти того не можеш відкупити,
Що ти вчинив. Ти оганьбив свій
хист.
З богині ти зробив товар звичайний.
Хоч вернеться а неволі
Терпсіхора,
То вже вона богинею не буде.
А мармур – як не бог, то просто
камінь.
Федон
Коли він богом став, то вже ніколи
У камінь не повернеться.
Твір хисту
На всякім місці твором хисту буде.
Твоя епіталама пролунала
Не гірше у просторій римській школі,
Ніж у твоїй тісній убогій хаті.
Якби ж тим сам ще заспівав її
У Меценатових гучних палатах,
Приграючи на лірі дорогій…
Антей
Федоне! Не кажи мені такого,
Бо я тебе зненавиджу навіки!
Федон
Антею, се якась дивна затятість.
Та ж еллінам не першина
приймати
Хвалу чужинців, і яка ж в тім ганьба?
Антей
Чужинців – так, але не переможців.
Бо переможець лиш тоді
похвалить,
Коли подоланий похилить чоло
Йому до ніг і порох поцілує
З-під стіп його.
Федон
Таке бувало в персів
Та в інших східних варварів. Ніколи
Сього від нас не вимагали в
Римі.
Антей
Не вимагали? Хто ж то перейшов
По нас, як по містках, до храму
слави
Всесвітньої? Кого ми по собі
З безодні варварства на гору несли?
Чи ж не лягли ми каменем наріжним
До мавзолею нашим переможцям?
І ми
ще маємо радіти з того,
Що нам дозволять у гучних палатах
На лірі
заграбованій пограти?
Федон
Хіба тій лірі краще німувати?
Антей
Так, краще!
Федон
Ні, я думаю, що гірше.
Все ж краще будувати мавзолеї
Хоч би і не собі, ніж просто
бути,
Мов зілля придорожнє, під ногами
У того ж переможця. Він як схоче,
То збройною ногою вмить розтопче
Всі наші гордощі, всі буйні мрії…
Антей
Що ж? Ліпше нам самим те все стоптати,
Щоб ворогам не завдавати
праці?
Се жрець краси так думає й говорить?
Лишилося одно – так і
вчинити.
Ти не продався, – гірше! Ти віддався
У руки ворогу, як мертва
глина,
З якої кожне виліпить, що хоче.
Та хто ж тобі натхне вогонь
живий,
Коли з творця ти творивом зробився?
Іди служи своєму Меценату,
Забудь краси великі заповіти,
Забудь несмертний образ Прометея,
Борця проти богів, забудь і муки
Лаокоона, страдника за правду,
Не
згадуй героїні Антігони,
Ні месниці Електри. Викинь з думки
Елладу, що,
мов Андромеда скута,
Покинута потворі на поталу,
З нудьгою жде
Персея-оборонця.
Ти не Персей, бо ти закам’янів
Перед обличчям римської
Медузи.
Ти вже не тямиш вищої краси,
Краси змагання, хоч і без надії…
Федон
Нема краси в затятості безсилій…
Але з тобою, бачу, не
зговориш!
Бувай здоров. Я йду.
Антей
Прощай, Федоне.
Федон
Ми вже не друзями розстаємось?
Антей
Боюсь, коли б не стрілись ворогами.
Федон, здвигнувши плечима, виходить.
Неріса
(виходить з гінекея, ледве зачинилось
хвіртка за Федоном)
Антею, я тебе не розумію!
Так шорстко ти з Федоном обійшовся,
А в чім його вина?
Антей
Ти прислухалась?
То вже було прислухатись як слід.
Чи, може, то тобі якраз до
мислі,
Що буде на позорищі стояти
Твоя подоба в домі переможця?
Неріса
Яке позорище? Хто переможець?
Чим винен Меценат, що дід його
Чи, може, прадід з еллінами бився?
Тепер же Меценат не забирає
Ніяких наших скарбів силоміць,
Але купує, ще й за добру ціну.
Антей
Тим злотом, що стягається до Риму
З подоланих, таки ж і з вас
самих.
Неріса
Не сам же Меценат його стягає.
Та й ти як спадок одібрав по
батьку,
То не питав, хто й як його надбав.
Антей
Я знав, що то було придбання чесне.
Неріса
Так, певне, думає і Меценат
Про статки батьківські. Він
повертає
Чималу частку нам назад в Елладу,
А ти за те найбільше
ворогуєш.
По-твоєму, то добре, щоб у нас
По закутках марніли твори
хисту,
Щоб з голоду митці снагу втрачали,
Щоб мармур цвіль посіла,
струни – ржа,
Щоб елліни на варварів звелися,
Аби римлянам чим не
послужити?
Антей
Доволі вже їм служать. Я не буду.
Неріса
Ніхто й не вимагав від тебе служби.
Чи Меценат завдав тобі
зневагу,
В гостину через друга запросивши?
Антей
В гостину? Ти се думаєш навсправжки,
Що Меценат співця до себе
кличе
На оргію для дружньої балачки,
А не для співу на розривку гостям?
Неріса
А що ж, якби ти й заспівав там трошки?
Твої пісні вже й так
були в тім домі.
Антей
Та з того я не винен.
Неріса
Ні, ти “винен”,
Ти дав ученикам пісні списати
І, значить, сам їх випустив у
світ.
А що римлянин оцінив їх краще,
Ніж земляки, то се вже річ
звичайна,
Винуй у тім, як хочеш, Мецената.
Тепер в Елладі той лиш має
славу,
Кого похвалить Рим. Коринф оцінить
Свого співця тоді, коли
втеряє.
Якби ти в Рим дістався з Меценатом
І там здобув заслужений
тріумф, –
Бо Рим же вміє талани вінчати! –
А потім повернувся до
Коринфа,
То рідні лаври, наче ряст весною,
Прослалися б тобі попід
ногами.
Антей
Топтати рідних лаврів я не хочу.
Тріумфи в Римі – то для мене
ганьба.
Неріса
Чого ж ти ждеш?
Антей
Признання в ріднім краї
Без помочі ласкавих переможців.
Неріса
Коли ж те буде? Як життя скінчиться?
Посмертна слава – то
звичайний дар
Таким співцям, як ти. А поки живі,
Ніхто не чує їх, ніхто
не бачить,
Немов вони поховані в могилі.
Поринувши глибоко в думи й
мрії,
Такі співці не рухаються з місця,
А понад ними пролітає буйно
Барвиста вакханалія життя
І кидає тому і лаври, й квіти,
Хто вміє їх
ловити на льоту.
Такому ж от, як ти, хіба лишиться
Зів’яле листя та
вінці нагробні.
Чи думаєш ти Рим перемогти
Могильною незрушністю такою?
Тобою бувши, я б його сліпила
Всім блиском генія свого й Еллади,
На
всіх би сценах я запанувала,
Всі форуми і портики посіла,
Моє імення
заглушило б гомін
Імення Цезаря! Оце була б
Справдешня перемога!
Антей
Всі б казали:
“Яких співців скуповує наш Рим!
Зовсім уже пішла в старці
Еллада!”
(Бере в руки Евфрозінин лавровий вінець).
Дивись, Нерісо, сей вінець єдиний
Здобув я за життя, та він
дорожчий
Від всіх твоїх розхвалених тріумфів.
Коли такі вінці нагробні
будуть,
Так що ж, нехай скоріше прийде смерть!
(Надіває на голову вінець з гордим спокійним усміхом.)
Неріса
Антею, слухай! Я не можу більше
Сього терпіти. Так затхнутись
можна
В могильному повітрі сеї хати.
Ти або я повинні вийти в світ.
Я так тебе кохаю, що пристану
На те, щоб славою твоєю жити,
Але
зовсім без слави жить не можу –
Я еллінка!
Антей
І хочеш добувати
В римлян ту славу?
Неріса
У римлян чи в інших –
Однаково. Мені потрібна слава,
Як хліб, вода й повітря. Коли ти
Мені того постачити не можеш,
Без чого я не проживу, то мушу
Сама
собі здобути, а вмирати
Не хочу я, бо я ще молода.
Антей
Та чим же ти здобудеш тую славу?
Неріса
Тим, чим і ти здобув би – власним хистом
Антей
Ти все-таки піти на сцену хочеш?
(Після паузи).
Ну що ж, Нерісо, я скажу по правді,
Коли тебе не марна примха
кличе,
А муза Терпсіхора, я не смію
З богинею змагатись. Може, справді
Ти можеш відродити для Коринфа
Святую таємницю Діоніса.
Неріса
О ні, не для Коринфа! Ти не думай!
Мене коринфські оплески не
ваблять.
Либонь, жива Неріса переважить
Камінну Терпсіхору в Мецената,
Як протанцює перед ним сьогодні
Танець Танагри!
Антей
Ти, либонь, маячиш?
Неріса
Ні, я ще не в гарячці,
Антей
Ти ж не можеш
На оргію піти!
Неріса
Чому не можу?
Римлянки ходять скрізь – чому ж би й нам
Не перейняти в їх того
звичаю?
Прийду й скажу: “Мій чоловік недужий,
Але, щоб не зневажить
Мецената,
Прислав мене, свою жону, в гостину…”
Антей
Ні, ти не підеш!
Неріса
Ти мене замкнеш?
Тоді вже я напевне буду знати,
Що ти мене перекупив у рабство.
Але й рабині часом утікають.
Ти не впевняйся на замки.
Антей
Нерісо!!
Неріса
Що, пане мій?
(Пауза).
Ну то рішай же зараз:
Чи ти, чи я.
Антей
Ох, якби мав я силу
Тебе від серця одірвати геть
І кинути, мов гадину отрутну,
Римлянам тим під ноги!
Неріса
(з коротким злісним сміхом)
Ти не можеш?
То мусиш покоритись. Може, згодом
Ти сам мені подякуєш за се.
Бо я не відступлюсь від свого слова, –
Коли не ти, то я здобуду слави,
І то сьогодні. Я доволі ждала.
Антей
(після важкого мовчання)
Так, я піду. Мені миліше буде
З римлянами, аніж отут з тобою.
Неріса
Іди. Та оббери ж оте галуззя
З своєї голови – невже ж так
підеш?
Антей сягає за голову, здіймає лаври, з проймаючим жалем
дивиться на їх і мовчки кладе там, де стояла Евфрозіва, кола квітчала його.
Голос Евфрозіни
(озивається з глибини дому)
Нерісо! клич Антея! Йдіть обідать!
Уже готова оргія препишна!
Антей миттю кидається до хвіртки.
Неріса
(доганяючи його)
Куди ж ти? Треба ж переодягтися!
Антей
Пусти мене! Бо прийде Евфрозіна,
А я не смію глянуть їй у вічі.
(Вибігає за хвіртку).
Евфрозіна
(виходить з дверей)
А де ж Антей?
Неріса
На оргію пішов.
Його запрошено до Мецената.
Евфрозіна
Якийсь дивний твій жарт.
Неріса
Я не жартую.
Он там лежать зів’ялі хатні лаври, –
Сьогодні він нам свіжі
принесе,
Здобувши з рук знавців.
(Гордо підвівши голову, йде в хату.)
Евфрозіна
(хапаючись за голову)
Невже се правда?!
(2 votes, average: 4,00 out of 5)