ЗОРЯНИЙ ІНТЕГРАЛ (Уривки з поеми)

ІІ
Зелений став жабами жебонів.
Стрибали сизі коники у гречку.
І жовтими зіницями вогнів
світилося моє сліпе містечко.

Моє глухе, воно тепер гуло.
Любило цеглу, як дитина – кубик.
І лепетало радісне “алло”
у погримушки телефонних трубок.

Був лоб у хлопця – сонячний зеніт.
І розум думку рухав, наче лопать.
Філософи пояснуювали світ.
Такі ось хлопці світ цей перероблять.

Хто їх вважає простими людьми?
Який це скульптор душу їм принизив,
наставив їх суцільними штаньми
над незугарним клечанням карнизів?

З яких жінок – бува, чи не своїх? –
він брав натуру для отих баберій,
що на фасадах стали, як на сміх,
на литки осідлаючи дебелі.

Вони дійшли – від плуга до ракет.
А він в житах мистецтва підпадьомкав.
Зробив своєї ницості портрет
для іронічного вдумливих потомків.

Потомки розберуться. Їм видніш
крізь кришталево-об’єктивну призму –
хто був митцем, а хто ховав фетиш
простацтва за щитом соцреалізму.

Простацтво – це іще не простота.
Шукання форми – це іще не поза.
Лиш фанатичний пошук дороста
до простоти митця і віртуоза.

Скінчився вік робочого тягла.
Уже немає репаних чухонців.
Цим простим хлопцям розум пройняла
енергія розплавленого сонця.

– Спадковість?
– Совість.
– Мрія?
– Інститут.
– Любов?
– Життя.
– Зненависть?
– Трутні.
– Минуле?
– Труд.
З таким минулим – можна і в майбутє!

Якби я робила горельєфи в пам’яті
або скульптури з бронзи, з порцеляни,
то в мене був би ось такий музей.
Оце його батьки.
Селяни.

Мати. Каріатида з божої глини.
Підпирає перетрухлі балки своєї хати.
Стріха осіла їй на стомлені плечі,
солома стирчить між зашкарублими пальцями,
і ластівка звила гніздо на грудях.

Батько. Старий Атлант. З могутнього кореня.
Шліфований і покорочений тяжкою працею.
Мати тримає на собі хату, батько тримає
на собі світ.

Отак би я створила їх обох.
Сумні у нас селянські пантеони.
Бо першим скульптором був Бог.
А ми вже тільки епігони.
А це – фігурка із моєї згадки:
хлоп’я угору цілиться з рогатки.
Чого-чого, а вороння над Україною
завжди було досить.

А ось – вузенька кладка в три жердини.
Двоє хлопчаків буцаються посеред кладки.
А ось і я. Дівча скида сандалики.
Біжить до річки, щось гукає здалеку.
Між іншим, так я навчилася плавати:
не встигла злякатись – і попливла.

А ще й таку я вирізьблю картину:
зі всіх дворів збігається рідня.
Дівча несе врятовану дитину,
зіщулену, як мокре пташеня.

За ними слідом хлипає хлоп’я:
– Він перший поліз битися, не я!

Барельєф. Простоволосі, обезумілі,
біжать три матері, вдарені вітром у груди.

Різьба по каменю. Згорьована прамати.
Двоє загинули в тридцять третьому,
двоє в тридцять сьомому. Ще троє лишилось
для наступної війни.
Відігріває на грудях останнє пташеня свого роду.
І ось ця зустріч, через двадцять літ!
Тепер вже він трима на собі світ.
Він молодий, він красень, він Атлант.
Він держить небо над своєю батьківщиною.
Могутній стовбур шиї оповили дві гілочки
дитячих рук. Гарна жінка, прихилена
вітром любові і до його плеча.

Благословенна будь же ти, хвилино,
коли почула я дитячий крик.
І попливла, і витягла дитину,
і виріс з неї гарний чоловік!

Б’є північ.
Гіпсова маска місяця
висить на чорній стіні ночі.
Підклавши руки під голову,
до ранку дивлюся в склепіння своєї душі.
Там сходить сонце, слово і люди.

V
Згадую сповідальню в старовинному костьолі у Кракові.
Кабіни з темного дерева. Різьблені, під горіх.
Між ними таке віконце,
таємниче віконце з гратками.
Крізь гратки людина ксьондзові розповідала гріх.
Каялась, просила не карати,
шепотіла у мушлю вуха: – Шу-шу-шу,
ша-ша-ша…

А я не хочу пошепки.
А я не хочу крізь грати!
Не маю гріхів потаємних,
відкрита моя душа.

Не потербую прощення.
Мені потрібна порада.
Дай руку мені, Людино, це буде наш форум духа.
І я тобі, як на сповіді, скажу тільки чисту правду.
Отак – із душі у душу,
а не просто у мушлю вуха.

Я ще маю ілюзії. Я не люблю зневіри.
Але ніяк не збагну астрономічного закона:
чому
час від часу
над сузір’ям Ліри
з’являється голова Дракона?

Ось і зараз, виткнулась знову.
Поворушила вухами і зникла.
Я хочу сказати серцем вистраждане слово,
поки вона не вищирила ікла.

Я скоро буду виходити на вулиці Києва
з траурною пов’язкою на рукаві –
умирає мати поезії мого народу!
Все називається Україною –
універмаг, ресторан, фабрика.
Хліб український,
телебачення теж українське.
На горілчаній етикетці
експортний гетьман з булавою.

І тільки мова чужа у власному домі.
У шовінізму кігті підсвідомі.

Сім’я вже ж вольна і нова.
Та тільки мати ледь жива.

Вона була б і вмерла вже не раз,
та все питає, і на смертнім ложі, –
а де ж те Слово, що його Тарас
коло людей поставив на сторожі?!

Не свистіть на мене, дядьку міліціонере!
Я ж не пішоход, що переходить в неположеному місці.
Я просто хочу, щоб до наступної ери
з кожного сьогоднішнього злочину
не виросло завтрашніх двісті.

Ні остраху,
ні тіні компромісу.
На кожен виклик, совісте, іди!
В історичних льохах
відстояться вина істин,
гірко вибродять кров’ю
правди пекучої меди.

VII
Плюс мінус життя.
Таблиця розмноження.
Квадратний корінь із мрій романтика.
Два пишем, три помічаєм.
Розношена
щоденна
проста
математика.

Душа підіймається до вищої.
Душа обчислює суму площ:
минуле – майбутнє – живі і знищені –
правда – поезія – атомний дощ.
Дракон – Атлант – телефон – калина –
віра – вірус – мільярди – нулі…
Життя оперує безконечно малими.
Ми всі поодинці – також малі.

Але з усмішки,
з потиску рук,
з брехні, убитої наповал,
історія – найскладніша з наук –
обчислює ЗОРЯНИЙ ІНТЕГРАЛ.

Із найдрібніших зоряних крихт!
Вища математика світу!
З СУМИ БЕЗКОНЕЧНО МАЛИХ
ВИНИКАЄ БЕЗКОНЕЧНО ВЕЛИКЕ.

(4 votes, average: 3,50 out of 5)