ТАТО ОПОВІДАЮТЬ
Я в село приїхав дурний.
Бригадир загадає копать траншеї.
а ввечері поперек ниє страшенно.
чвалиш додому вже сам не свій.
А мій господар тягне з бурта
(хоч цілий день робив, як проклятий)
великий лантух. Дозволили взяти
картоплі гнилої – для скота.
Ідеш з ним і міркуєш так
(а в ніс від лантуха сморід винний):
чого він пнеться із сил, неборак,
і взагалі ж. не хлібом єдиним…
Ще й гордо зважиш свої надбання.
перебираючи знову й знову
рядки Пастернака і Гумільова
чи пісню Лорки про кров і коня.
І я тоді не любив село.
Мені здавилось, що навіть діти
тільки й дивляться щось вхопити
І цупити в хату. в своє кубло.
Але, поживши між цих людей.
збагнув, що це робилось з любові.
що дядькові байдужі корови.
а дядько любить своїх дітей.
Відробить тиждень, та ще й мішки
в неділю пре на базар до міста.
Бо “Смерть корнета”* не просить їсти.
а дітям треба хліб і книжки.
І той сніданок, що я з’їдав. –
товчена картопля, кисляк і сало –
так важко дядькові діставались,
що він не вгощав мене – причащав.
Я вчився любові в дядька Миколи.
Не знаю, яка мені ляже путь.
та вже цієї любові ніколи
мені не зректися. І не забуть.
___________________________________
* Назва поеми Райнера-Марії Рільке
1968
(2 votes, average: 5,00 out of 5)