І ВІЧНИЙ БІЙ
В душі велика павза…
Іван Франко
І
Засидівсь ти, поете, в обороні –
Ні диму вдень, ні вогника вночі.
І добрий порох нудиться в патроні,
І автомат дрімає на плечі.
Але в розвідку вирушати треба,
Бо довго нам затишшя не дано…
У кожної епохи – нове небо:
Йдемо вперед – і вищає воно.
ІІ
Бува, душа німує, мов закута,
В зневірі опускається рука,
Та б’є мій час – і я зриваю пута,
І сумнів, наче ворог, утіка.
І Правди оборонцем войовничим
Підводжуся, допоки мисль жива,
За власним планом, розсудом і кличем
На чесний бій лаштуючи слова.
ІІІ
Метафори. Епітети.
Алітерацій дріб…
А що, як просто – сироти?
А що, як просто – хліб?
А що, як не співається,
Бо в серці – сіль сльози
Й вітрами продувається
Хатина із лози?
Вигадувать нема коли,
Слова – лиш корінні:
Голодні сестри плакали –
І сльози їхні капали –
На дно душі мені.
Ношу його і домі я,
Неміряне ніким, –
Оте солоне озеро
Із присмаком гірким.
Ні сплеску там, ні шереху –
Там спить війна лиха…
Тепер воно од берега
Потроху висиха.
Спада, як сніг-розталиця
В погожий березіль, –
І лиш на дні кришталиться
Сльоза пекуча сіль.
ІV
Сказка ложь, да в ней намек!
О. С. Пушкін
“Хоч казка і збреше, але й натякне”, –
Так мати в дитинстві навчала мене.
І казку казала,
І пісню співала –
І поруч ходили веселе й сумне.
Немало я зміряв життейських доріг, –
Та мамину мову у серці зберіг:
І казку складаю,
І пісню співаю –
Сміюся крізь сльози і плачу крізь сміх.
Учуся в біді голови не хилить,
Самого себе на кострищі палить,
Хоч людям здається –
Він вічно сміється!..
Мені ж, як по правді, – то більше болить.
V
Ще ж я душею, друзі, не змілів, –
Зборовши біль, сміюся і жартую
І вже сильце метафори готую
На табунець прудких, як сарни, слів.
Вона, та зброя, завжди при мені –
Дивись, і риму гарну заарканю,
І поклонюся тихому смерканню,
І вам, душі мисливської вогні.
Ми з вами ніч високу поведем
На золоті левади світанкові –
І дню новому, ніби юнакові,
На стіл робочий вірші покладем.
VІ
Моє життя на мандри не багате,
Воно скоріш – як царство портове:
Коли не я, то друг мій вийде з хати,
В далекий рейс без мене попливе.
А я лишусь… І раптом де й візьметься
Ота зваблива муза чарівна.
Гойдаючись на золотій вервечці,
У дальні мандри зманює вона.
– Напнем вітрила?.. – З радістю! Готово…
В країну див мій човен відплива,
І в серці вже тремтить прозоре слово,
Як на стеблині крапля дощова.
VІІ
Якщо моїх думок нехитра течія
Хоч краплею схвилює людям душу, –
Щасливий я тоді, безмежно радий я,
І в час такий, здається, гори зрушу.
Так, мабуть, садівник, що вгледить дервце,
В листочках ніжних, викупаних в росах,
Од щастя посвітлішає лицем
І радісно промовить: – Прийнялося!..
VІІІ
Продумане мною, прожите,
Перейдене в тиші й громах, –
До мене прийди і скажи ти
Всю правду, як правда сама.
З гарматним розгойданим гулом,
Із дотиком ніжним і чулим
В строфу поселися мою:
Як треба, я стану до бою
З отим, несучасним, собою –
Впаду і воскресну в бою.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)