“Дорога пнеться вгору, вгору…”
Дорога пнеться вгору, вгору,
В шофера згоди не пита…
По всьому видно, що нескоро
Доберемось до Буркута.
То стихне, то припустить злива –
Вже й не прийма її земля.
І чутно нам, як поруч, зліва,
Бурхливий Черемош гуля.
Такий би шлях до краю змучив,
Як у поході зайвий в’юк,
Коли б не трапивсь балакучий
Гуцул, на прізвище Карп’юк.
Спішить старий на полонину –
Не рік літує там, не два…
Й незчулись ми, як за хвилину
Ловили дідові слова:
– Ви правду слухайте велику,
Аби-сьте в пам’ять узяли –
Горбатів я в панів піввіку
За бараболю й постоли.
І на дощах на полонинських
За “щедрий” панський коровай,
Мов коноплина, бідачисько,
До нитки мокнув – хоч тіпай!
А йшла зима – в тісній колибі,
На бурєшенниках пісних,
Як той ведмідь, не жив, а гибів
В чеканін матінки-весни…
Гай, недарма таку пораду
Запам’ятав я з давнини:
Бійся цапа спереду,
коня – ззаду,
А лихої години –
з кожної сторони…
І я подумав: скільки горя
Гуцульська пам’ять береже,
А люди весело говорять
Про давнє лихо, мов чуже!
(3 votes, average: 1,67 out of 5)