Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові

ДОРОГА ВІКІВ

Не потрібні попутні машини –
через поле грунтівка лягла.
Ми з тобою, мій сину, мужчини,
нам іти від села до села.

Нам рушати дорогою предка –
від Івашківців до Слободи.
Ця дорога близька і далека:
сохнуть сизі листки лободи.

Тут століття, мов коні гарячі,
тупотіли в зелені світи,
а сьогодні удвох нам, козаче,
треба поле своє перейти.

Ми з тобою між сіл загубились.
Ні душі. Тільки поле і ми.
Тільки небо крилом голубиним
обіймає космічні дими.

Обминають на трасі правічній
нас автобуси і легкові.
І тупочемо ми по узбіччю,
по запиленій сивій траві.

Вже Івашківці ген за горою,
з лободи Слобода проросла.
Я з тобою, мій сину!
Нас двоє.
Йде луна
від села до села.

У якому селі, невідомо,
зачаровано піють півні.
На дорозі від дому до дому
зустрічаються їхні пісні.

На оцій золотій середині
зупиняється час гомінкий.
І виводить нас поле родинне
на дорогу з віків у віки.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 4,67 out of 5)

ДОРОГА ВІКІВ - ПЕРЕБИЙНІС ПЕТРО