ЯБЛУНІ ДЯДЬКА УСТИМА
Як дозрівають сади,
Як достигнуть плоди,
Ти, дитино,
Повз дворище дядька Устима пройди.
Будеш мати від нього
І яблучко, й грушу,
І ще чогось такого,
Що звеселяє душу.
Вийде дядько Устим до ворітець
Та й запросить скуштувати
Своїх добродійних див.
Що ж, каже, їстиме їх черв’як-ненаситець, –
Та навіщо ж тоді
Я їх садив?
Жінка буркне: – Ото ще нещастя моє…
Вже он з раннім – на базарі люди,
А цей роздає, а цей роздає.
Жди-пожди від нього добра – не буде… –
Та дядько Устим
На базар не несе…
Там садок обтрусив уночі хтось,
Там з гіллям обламали,
А у нього чомусь ніхто не обтрясе.
Мені, каже, змалечку
Теж, бувало, давали
Хоч макухи шматочок, коли не сала…
І раннього літа, коли скороспілки,
І пізньої осені, коли зимові,
Додаються нові душі
До Устимової спілки.
А він з тими дітьми у добрій змові,
Кожному – по плодику, як по дню,
Щоразу умножаючи
Свою спесиву рідню.
Ну що, каже, зробиш,
Як діток своїх у нас нема,
А вже не за горами й зима…
І від його щедрот
Не убуває на гіллях ряснота.
От, здається, нині останнє зірвав,
А назавтра натомість
Двоє чи й троє вироста.
І чудуються люди:
– От так Устим!
Що то в нього роїться в тому садкові
Та під чубом густим? –
І лається жінка:
– От лихо моє!
Ти бач, роздає,
А в хліві голодна кувікає свинка… –
Та в дядька Устима
Своя політика
Для Олесі малої,
Для Іванка і Дмитрика.
Тільки гляне привітно
З-під брів-колось,
Може, каже, й вони почастують когось,
Як виростуть…
І щоліта деревам легко плоди нести.
То не яблуні в дядька Устима,
А, їй-богу, якісь таємничі світи…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)