Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові



ВІНІЛ

Вже бачить його
Лондонський міст
і плаче
іржавими
слізьми,
і рожеві
дівчата
знаходять
зідхання
під своїми
темними бедрами,
і простягають їх
до його худого
обличчя
з профілем
найтонших квадратів,
і притискають
до своїх запалих долонь
початки
його зеленої
бороди,
що носить
сліди
переслідувань!
Ще залишає
деякі кути
своїх в’язких
трикутників
на темних боках
літер
і молекуль,
та вже видно
тінь
його пальців,
подібну до усмішок,
по кутиках
уст,
що не можуть
звільнитися
з-під країв
ліжок
і немовлят,
і вдягає
непромокальні
ризи,
і обертається
на чотири
сторони світу,
і робить знаки
кіл
і прямокутників,
і залишає
вогнетривкі
хрести
на пом’ятих,
занедбаних
ретинах,
і роздає
пряжки,
повні квітів,
дірам
у лахмітті,
щоб передали їх
костям,
що живуть
на передмістях
зубів
і дощу,
і ясна
підносять себе
на рівень
рожевого асфальту,
і слина
кличе пальці
викопувати
бедра
з-під неону,
і покривати їх
фосфором
і чоловічими руками,
і прізвища
розпускають гриви
з довгого волосся
і рудих літер
і розступаються
ноги
і границі,
щоб дати йому
прохід
до трісок
в упертих
руках
і в поламаних
державах.

– Ще кволий,
ще не видужав
від фабрик
і паперу,
з ім’ям,
хоч за нього
заходить сонце
і звичаї
зложеним з літер
таких тонких,
що може бути
знищене
навіть слізьми…

Молімся,
щоб Господь
не покликав його
назад
до себе!


ВІНІЛ - ТАРНАВСЬКИЙ ЮРІЙ