ТУГА ЗА ЧОЛОВІКОМ З РОМАНІВКИ
Там, де зливаються Висі,
Мала і Велика,
Жив чоловік.
І не було ні в степу, ні в лісі
Щасливішого чоловіка.
Він обіймав любов’ю
Світ і своє невеличке сільце.
Рідній землі волю
Вимолював кров’ю
І, мов соняшник,
Повертав до сонця лице.
Його на війні не вбило
(А ходив – за Берліни…),
Хоч кулі-джмелі
Запечено йому в ітло,
Та не було солдату зупину.
З великого поля й з городу,
Де піт висівався
На ниву й на грядку,
Хліб заходив до нього в господу
І все, що треба
Для сусідського достатку.
Зверху лиш давні шрами,
А що там зісподу –
Не видно за далями…
Тільки з прискринка ночами
Йому подзвонював
Вузлик з медалями.
Перекувавши меча на рало,
Чоловік тримав
Гвардійську марку.
Його, як належить, не обминали
Кусень хліба, два кусні сала
І, звісно, добра чарка.
А втім, як не верти,
Роки – підступна штукенція:
Рано чи пізно ти
Виходиш-таки на пенсію…
Рибу ловив на Висі,
Досвітками збиваючи
В березі роси.
Вже й місяць над ним полисів,
А чоловікові
Ніби немає зносу…
Дівчата вертали з ферми,
Купаючись в річці,
Казали: – Дід іще ого-го!..
Жаль, що заміжні тепер ми… –
І раптом…
Не стало його.
І громадилося по громаді:
– Та як же ж то так? –
Журно схиливсь у леваді
Одноліток дідів –
Дуб-одинак.
Сльозини-плоди зронила
Груша з горба.
Упівголоса говорила
Коло тину
Дітей юрба.
Під осокою притоплений човен:
– Хто ж тепер
Просмолить мене? –
А двір, люду колгоспного повен,
Перемовчував щось
Велике й сумне.
Принишкло усе на грядці,
Немовби в посушливім році.
Того вечора
На дворядці
Довго плакав хтось
На тому боці…
А річка пливе собі, як раніше,
Піднімаючи груди,
Глибинами дише
Та перехлюпочує тихо
Свою вечірню мову
Ген-ген
Аж під печальну діброву.
Вірна його жона
Посеред двору стоїть,
Опустивши руки, як зайві,
І нікому – нічого..
Задумалась.
Видно, згадала вона,
Як вперше зустрілися
В зеленому майві…
Коли ваш путівець
До дворища того проляже,
Бабуся сухенька
Десь під кінець,
Мабуть, і вам розкаже,
Як там, де зливаються Висі,
Мала і Велика,
Жив чоловік,
І не було ні в степу, ні в лісі
Щасливішого чоловіка.