ОТА САМА ЇВГА
Ходила у чорній керсетці. Хромові чобіточки.
Голову носила високо. Ні посмішки, ні сльози.
А в її чорнобривцях сокотали щоліта квочки.
А на її перелазі віщались гарбузи.
А всі казали про неї: це Ївга, це ота сама!
А що “та сама”, до чого –
спробуй в дитинстві втям.
Сама – то це було видно. Гарна була, як сарна.
А решта, хто його знає, решта була життям.
А я ніколи не бачила, щоб хто заходив до двору,
щоб хто спинив серед вулиці або до хати провів.
І ходила та Ївга в куряві поговору,
в червоних і чорних маках вишиваних рукавів.
Ніхто не спитав ні в кого:
людоньки, що ж це коїться?
А Ївга сіяла м’яту, та сама, сіяла кмин.
І в чорних сльозах стояла,
в солодких сльозах шовковиця,
і чорні сльози шовковиці капали через тин.
Але усе це минуло.
Скрипки на весіллях терликають.
Дівчата б’ють закаблуками.
Співають хлопці басами.
Тепер, слава Богу,
на Ївгу пальцями не витикують.
Тепер їй восьмий десяток. Тепер вона не та сама.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)