Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







ЧОЛОВІК ТА КОМЕТА

На світанку століття й своєї доби,
Побратавшись із зоряним небом,
Він, відкривши, жагуче її полюбив,
А відтак жив для неї уже, не для себе.

З неймовірних віддалин, незмірних віків,
Він її прикликав, сльози радості втерши,
Все гукав до знайомих йому Близнюків,
Де племінницю Сонця побачив уперше.

Він зі словом про неї ходив на майдан:
Дивувалися мудрі, сміялися ниці.
Ще прилине, казав, до нас, до землян,
Всесвітянська моя мандрівниця.

Час минав. І міліли моря й ручаї.
Народивши синів, вмерли батько та мати.
Так жадав чоловік дочекатись її,
Так йому не хотілось вмирати…

І вона прилетіла – з уяви, з числа,
Із несхитної віри, – землі засіяла.
Наречена його ім’я й славу несла,
Хоч самого уже на землі й не застала.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3,00 out of 5)


ЧОЛОВІК ТА КОМЕТА - БРОВЧЕНКО ВОЛОДИМИР