ПРІЗВИЩЕ
В степовому лісі, де мій вік молодів,
Пломінь кузні світив на горбі, за тинами.
Щонайкращих мелодій, здавалось тоді,
Молотки на ковадлі мені витинали.
Там стояв при вогні наш артільний кузнець.
Де беруться ті прізвища несправедливі?
Був той добрий коваль на ім’я Брехунець,
Хоч по правді служив він і людям, і ниві.
Як він коней взував у дзвінкі копита!
Сошники, копаниці творив і чересла…
І була та робота його непроста
Очевидна, як правда, надійна і чесна.
Він мені довіряв і зубило, й мечик
Чи розпечений шворінь, затиснутий в кліщі.
Так йому помагати по-справжньому звик,
Що уже, не страшив ні вогонь, ні димище.
Він мені дозволяв потримати коня,
Пособляти на обід натягувать шину.
І, бувало, коли голова підганяв,
Лиш розважливо всміхавсь: “Брехунець – не машина…”
Щоб в горні не загас чарівний пломінець,
Міх качати давав із грубезної шкіри…
Хай на прізище був чоловік Брехунець,
Я і слову, і ділу ковальському вірив.
…Подзвін кузні удосвіта й досі гука,
Невідступний, закличний, та віддалений,
І голубить мене трудівнича рука…
І не в прізвищі діло,
Не в прізвищі діло…
(2 votes, average: 2,50 out of 5)