МОЛОТЬБА. МІСЯЧНЕ ЗАТЕМНЕННЯ
В степу, як належить, зникали поволі
Стіжки – колоскові ряди пірамід,
Що з ранку горбато ще мліли на полі
І збіжжям віддячували під обід.
В жнива до “машини” ходив добровільно
Вітрами продублений, вічний чабан,
Бо вже як вершили те свято артільне,
Він був віртуоз подавать в барабан.
Старий притомився, коли звечоріло
І легіт пробіг лошаком по стерні,
У час повечірній “тончайшеє” діло
Довірив чомусь молодому мені.
І, може б, не так я старався шалено,
І, може б, мій сприт молотіння зачах,
Коли б зі стіжка не дивилось на мене
Одне божество з трійчаками в руках.
Давно я від неї ходив, мов сновида,
А тут спалахнув, як під вітром курай.
І місяць – юпітер степів повновидий –
Світив так… що “видно, хоч голки збирай”.
Копичився ворох пшениці горою,
І очі горіли мені під ропи.
У небі витала вона наді мною,
То сміх мені кидала вниз, то снопи.
Гукали від скирти подати кодолу…
І в серці зайшлось на тривожний мотив,
Як дівчина скинула місяць додолу,
Аби і його на зерно змолотив.
І я перевесло йому перерізав
(А то він був покірний, як снопик сухий)
Та й кинув проміння в гудуче залізо,
Аж срібло посипалось на ворохи…
Ах, що я накоїв, тюхтій необачний!
Я лаяв себе і сліпу темноту.
…До мене богиня горнулася лячно,
І наша “машина” ревла вхолосту.
І поки місяць, що нагло загинув,
Став знов появлятись тонюнім ріжком,
Уже не боялась нічого богиня,
Коли цілувала мене під стіжком.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)