ЛІТО. СТЕП
І
– А вам тілько та при городі жить,
А вам тілько на асфальті служить… –
Співанка дивна, співанка ловка,
З давньої співанки перелицьовка.
Провідали з братом колишні сільця,
Квітучі колишні бригади –
І нашій тузі немає кінця,
І нема нам розради…
Свята тутешні згадались та будні –
І гіркота перехоплює дух.
“Безперспективні” стоять і безлюдні
Цілі ряди старих розвалюх.
В брата вогні під бровами густими.
Каже, пішов од землі народ.
Хочеш, каже, за пачку “Прими” –
Ось тобі хата, ось город…
Ані сторожі, ні огорожі…
Соняхам спечно – вдягли картузи,
І телевежам собачої рожі
Колько стояти поміж дерези.
Сіли, поїхали – та й по мороці,
Вікна осліпло чорніють без шиб.
На косогорі, на тому боці,
Вже тільки смуги од бувших садиб.
Жаби в долині розкумкали плесо –
Річку колишню, зарослий ставок.
І від такого, пробачте, “прогресу”
З степу втікає ліс Чобіток.
Звісно, хвала агрономам і криці!
Звісно, не треба вола, батога…
Душі плекаймо, щоб цеї землиці
Грудочка кожна була дорога.
Звісно, за плугом не ходимо з істиком,
Та, людоньки ж, браття, товариші!
Щось тут не так, волають статистики,
Як три чоловіки – на п’ять машин.
Свідки й творці космічної ери!
Звідки взялась несу світність така:
Два ув артілі пенсіонери
На кожного на бойового штика?
В райкомі потилицю чухають: – Ах, ти…
Інструкції пункт невмолимо ж велів…
Треба й на фабрику, треба й на шахти,
І нікому, бачте, коло землі…
Хлопці-молодці, дівчаточка мудрі,
Сила ж і воля у нас немала!
Хто ж нам думки землелюбні напудрив,
Що відцуралися ми від села?
Душе моя, внесли і вижди,
Та цур, не знімаймо із себе вини,
Що інших картати, як сам тут приїжджий,
Хоч вболівальник, та зі сторони…
– А вам тілько та при городі жить,
А вам тілько та в міністрах ходить… –
Що у тій співанці? Правда? Іронія?
Літо. Доярки. Співають.
Гар-мо-нія…
ІІ
Доживає тут віку бабуся-вечірниця.
Син, спасибі йому, окуляри привіз…
Вечорами вона вболіває за Штігліца
І ніяк не сприймає ні рок, ні стриптиз.
Діти й внуки її, городські та заслужені,
Десь у щастя малого живуть на краю.
І залізним крилом небеса пересмужили,
І залізно забули про землю свою.
Вже нікого не кличе,
Лише пісню мужиче,
Ту, що в ній загніздилась
З незбагненних століть.
Не заплаче дитина,
Не застогне скотина,
Тільки птах нетутешній
На антені сидить.
А сусідів нема ні в тилу, ні попереду,
В бур’янах та бузках не віднайдеш межі.
І не прийде ніхто ні в неділю, ні в середу,
Ніби нам ця земля і бабуся чужі.
От коли б для бабусі хоч зими пом’якшали
Та в хліві додалося бабусі дровець…
Все на краще довкіл люди переінакшили,
Та життя у бабусі зійшло нанівець.
Космолети пливуть над сумним благоденствієм
І вивчають освітлену хату і двір.
Вже бабуся тепер не горює, не ремствує:
Підключили бабусю до лінії “Мир”.
Ніби пам’ять не має ні слів, ні мелодії,
Ніби роду ріка не болить, не тече…
Так навчилися ми, затрибунні добродії,
У бездомного пса позичати очей.
Ось-ось-ось понад ланом
Огнекрилим орланом
Степове надвечір’я
Спопелиться за мить…
Ані схлипне криниця,
Ані дзенькне дійниця,
Тільки птах нетутешній
На антені сидить.
***
Ми ще, грішні, для світу не лишні…
Знову доля невтишна була,
Де веснують на пагорбах вишні,
І на цвіт прилітає бджола.
Всьому суджено стільки-то й стільки
Днів, ночей і хвилин чи доріг.
Тільки вічний вишняк-самостійно,
Хоч ніхто не садив, не беріг.
Ми рубали його серед ночі,
Аж під зорями цвіт осипавсь,
Щоб удень фінагенту на очі
Весняний аргумент не попавсь.
Хмиз, пагіння… Обійдемось, мамо.
Я, їй-богу, уже не люблю
Ні триклятих садків з солов’ями,
Ні узвару, ані киселю.
Ще маленькі такі, буйночубі…
Бронзовито засмагла кора…
А на білому свіжому зрубі
Бурштинова зоря догора,
Просто крапля вишневого глею,
Ніби цяточка поту з чола…
Тепловій забринів над землею,
І на цвіт прилітає бджола.
(3 votes, average: 3,00 out of 5)