ДУМКА СТАРОЇ ВЕРБИ
На Івана на Купала
Свої віти я купала
У тихій воді.
Піді мною, під старою,
Розвеселою юрбою –
Роки молоді.
А під місяцем латаття –
Золоті кружала.
І дівчата від багаття
Вінки проводжали.
Як пускали, то на кожнім
Запалили свічку.
– Пливи, пливи, моя доле,
Крізь купальську нічку.
Пливи, пливи, мій віночку,
Все за течією
Та повідай мені правду,
Стану я чиєю.
Дай же мені, моя доле,
Любові і миру, –
Не запливай, мій віночку,
До стрімкого виру…
Колись – батьки,
Нині – діти
Під мої приходять віти.
Дослухаюсь з літа в літо,
Що в серцях зігріто.
Хоч вінками уже й не вірять
Дівчата учені,
Та веде у стару казку
Нічка-наречена.
І так весело дівчатам
У святкових платтях,
І тривожно, що віночки
Спиняться в лататті.
Ой як весело й тривожно,
Аж уста тріпочуть.
Не кінчайся, чарівнице,
Купальськая ноче.
Виживляла свою долю
Й дівчина Орися.
Гляди ж мені, свічко-зірко,
В річці не втопися.
Колихалась та й погасла,
Хоч тихо надворі…
Зосталися у дівчини
Лиш на віях зорі.
Розпливлися до берегів
Вінки-ореоли.
Утішав її з півночі
Прокопів Микола:
– То все пусте, не журися,
Ти ж бо моя доля.
Не погаснуть твої очі
У моєму серці…
– Ой не кажи, не говори.
Чуєш, Верба стогне?
То на біду, то на лихо
Моя зірка згибла…
(А я й справді застогнала –
Дівчина й почула.
Віщувала стара душа,
Що на їх кохання
Збирається страшна хмара
Свинцевої зливи…)
Чорна хмара
Стоїть над Виссю.
Зібралися хлопці
У Чорному лісі.
Зброю –
До бою.
– Нас немало.
Заллємо чужинцям
За шкіру сала!
Проводжала до лісу
Миколу Орися:
– Чекатиму,
Ти ж не барися… –
На Івана на Купала
Свої віти я купала…
Прийшла дівчина до мене
Під шатро зелене,
Молодою головою
К стовбуру припала.
А де ж пісня?
Де багаття?
Де ж святкові плаття?
Горять хати, як багаття,
По всій Україні.
Забилася наша пісня
В сумнім голосінні.
Цілу нічку безпросвітну
Пугачі тужили,
Аж у мене у старої
Сік холов у жилах…
Як змовились, повечір’ям
Микола – із лісу.
– Здрастуй, моя лебідонько,
Купальська царівно.
Приніс тобі в подарунок
Я місяця гривну.
Приніс тобі своє серце
І юначу вроду…
Тільки чом же твій віночок
Не пада на воду? –
Та й затихли піді мною
В молодім мовчанні.
Заплелися руки й коси
В моєму клечанні…
Підкрався верболозом
Лойко з німчурою,
Підкрадався запроданець
Ген попід горою.
Я стогнала, шелестіла,
Я попереджала.
Не почули молодята.
Не почули.
Їх, щасливих,
Кохання єднало.
…Били його прикладами,
Кулаками в зуби.
Били його душогуби
Чобітьми у серце.
А Орися все просила,
Молила, благала.
І задумав тоді Лойко
Жорстокую кару:
– Давай, дівко, погуляєм,
А він, твій Микола,
До Вербини прив’язаний,
Хай спостерігає.
Як згодишся, не зачепим
Твого партизана…
– Не запливай, мій віночку,
В чорні круговерті.
Не допусти, моя доле,
Коханого смерті…
Пугав пугач розпроклятий
Пізньою порою.
Над Орисею глумився
Лойко з німчурою.
Лети, кричи в усі світи,
Купальськая ноче!
У Миколи скам’яніли
І серце, і очі.
Стала потім перед милим
Молода, а сива.
Ще й сміється:
– А я тобі життя врятувала…
Ударили автомати –
Заплакала мати…
Ще й дотепер оті кулі
В стовбурі моєму.
А Орися що літечка
Приходить до мене
Та все гладить мої рани
І листя зелене…
На Івана на Купала
Свої віти я купала.
Біля мене стара жінка
Тужила-співала:
– А я ж тобі, мій коханий,
Життя врятувала…
(2 votes, average: 5,00 out of 5)