ПОЧУЛИ ПІСНЮ КАТИ
Бува, що серце біль ссе.
Розказуй людям не все.
Вони обдурять стократ,
І стежка дійде до грат.
Любив я слово і спів,
Жагою правди горів.
Добро, я мислив, творив –
Любові юний порив.
Я славив любий мій край,
Діброви й поля розмай.
Гадав я далі іти, –
Почули пісню кати.
За що, я віри не йму,
Мене сховали в тюрму?
І серце стислося враз
Від горя, болю, образ.
Чоло в солоній ропі…
Раби Шовена тупі
Штовхали в зуби “наган” –
Все вимагали зізнань.
“У чім я винен?” – кажу.
“- Ти знай Вітчизни межу:
Лише п’ять літер і все…
Хто більш чи менше несе,
Тому пощади нема,
Того чекає тюрма.
А ти, хохлюго, за “сім”.
Зітрем на порох зовсім.
Ти гріх зізнанням і змий…”
На діл я падав німий.
До каземату тяглом
Штовхали тіло зі злом.
Хоч звать те тілом ніяк:
Були то шкіра й кістяк…
Минали ночі і дні,
Стогнали ранки жахні.
Дивились в’язні в отвір,
Як заїжджає у двір
Візок для грузу й сміття.
Тих, що скінчили життя,
Скидали в нього бігцем…
Там не прощались з мерцем.
Як гримнув у дошку кістяк –
Знітився кожен, укляк.
Прийми сірому, земля…
Коли ж то черга моя?
Здавалось смерті коса
Вже наді мною звиса.
“Хоча б уздріти дітей…”
Потім – знесилля і біль…
Тупа байдужість поспіль.
І раптом чудо з-за грат:
Напівживого солдат
За браму вивів: “Іди…”
І захитались ряди
Будов, дерева в цвіту
І хвильку щастя оту
Я пам’ятаю й тепер:
До сонця руки простер…
Давно минули ті дні.
А згадка в серці на дні,
Воно зогріло мене.
Упав на лоно земне
І довго плакав без слів.
А вколо – сонце і спів,
Пташиний гамір в гаю.
І келих щастя я п’ю.
Давно минули ті дні,
А згадка в серці на дні.
Про хвильку щастя й печаль
Я знов співати почав.
Та це не пісня, а скрип:
Старечий голос охрип.
Дзвінкого сміху нема,
Його забрала тюрма.
Не поспіль радість в житті:
Бувають схили круті,
Їх треба людям долать.
Рвати пороги і гать
Уміє повінь-весна,
Коли долина тісна.
Блажен смітливий юнак
(У мене все вже не так).
Доки у серці вогні
За ним услід я піду
По молодому сліду:
Люблю Вітчизну мою,
З пісень вінок їй зів’ю.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)