14. НАДІЯ – У МРІЯХ
Марить Івась вже три ночі:
“Дівонько, швидше сюди!..
Ноги в гарячому клоччі.
Призніть на пальці води.
Кров на шляху і в куветі
Капля із ран “бунтаря”.
Гляньте, чи є на монеті
Дзьоб на обличчі царя?..
О… біля школи хлоп’ята!
Зараз до них я піду.
Пси пошматали штанцята…”
“Ось я до ран покладу
Лист подорожника свіжий.
Випростай ніжку, синок.
Взяв би хоч крихітку їжи.”
“Дай-но водички ковток.”
Біль сподівання всі вивів.
Камінь-тягар на плечах.
Йвасю ввижається Київ.
Пломінь червоний в очах.
Чорне вороння на кленах.
Гнівом вирує майдан.
Владно підвівсь на стременах,
Крикнув у натовп Богдан.
“Бачиш, правиця піднята,
Гопки став кінь…
Копити
Вдарять… Там наші хлоп’ята…
Нене, ти їх захисти…
Пси пошматали сорочку.
Пристав підходить здаля…”
“Годі… Засни, мій синочку.
Годі, скорбото моя.”
Минув і тиждень.
А дитина
Як вітром зламана билина,
Не може з ліжка підвестись.
“Ану, Івасю, стань ногою,
Торкнись долівки і другою,
На мене ручкою зіпрись”.
“Ліву тягну я не з ліні:
Вивихнув, певне, в коліні.
Права – тяжка, як мішок:
Пес у наскоки раптові
Виточив свіжої крові –
Ногу погриз до кісток.
Тяжко…”
“Ми біль пересилим.
Слово моє пам’ятай:
Рухались швидше, щосили.
Зробим мандрівку у гай.
Рухатись не для забави:
Вдруге цвіте сіножать.
Знайдем цілющії трави.
Рухатись… менше лежать.”
“Не можу йти, а маю хить.
Сінця охапок постеліть
Отам під грушею старою,
Де рано часто зустріча
Мее улюблене курча,
Шукає “квочку” під полою.”
“Гаразд, мій сину.” І бігцем
До груші ненька подалася.
Постіль, устелена сінцем,
Чекала хворого Івася.
Не гнітить хатняя задуха.
Шепоче груша й темний гай:
“Вставай, Івасику, вставай!”
Мов тиху пісню хлопчик слуха –
Про край щасливий звуки саги
Проміння чує на руці.
І наче Йвасю для розваги
Ворушать листом вітерці,
Цілують чуб, запалі щоки.
Із шумом листу в унісон
Тепла невидимі потоки
Несуть Івасю мирний сон.
Заснув. І бачиться хлоп’яті
Стіжки, дротами перетяті.
Цвітуть колючі будяки.
Мандрівники, піднявши палі, –
“Вперед… вперед!” – кричать в запалі.
Між ними Йвася земляки –
Школярики.
“На Київ з нами!
Не бійсь: з учителем, не сами!”
“Заждіть хвилиночку одну…
Я зараз вас наздожену”.
Рвонувсь, а ноги а ні з місця:
Проткнули їх недуги вістря,
У твань засмоктує туга.
“Візьміть до Києва, братове,
У мене в путь усе готове,” –
Івась у розпачі блага.
“Заждіть!”
Та гине Йвася мова
В диму:
Горить в яру діброва,
Як купа хворосту суха.
Горять човни в Дніпра заплаві.
Палає лист на переправі,
Стовпом червоним вибуха.
Івась прокинувсь.
Тихо всюди:
В степу на праці жнивній люди.
Не чути крику дітвори.
Зника поволі біль у тілі.
Лікує рани наболілі
Ласкаве сонечко з гори.
Івасю любо: з-за плеча
В нього вдивляється курча.
Клює то гудзик, то сорочку,
Сюрчить і кличе матір-квочку:
“Дивися – грудочка смачна:
В ній, певне, зернята пшона.”
Прибіг і песик-пустунець,
Лизнув курчатко в гребінець.
Хворобу хлопця чув він нюхом.
Почухав лапкою за вухом,
На Йвася глянув, тут же ліг
Йому покірливо до ніг.
“Що снилося?.. У шумі листу
Ти мову дівоньки речисту
Почув?
Чи знов побачив гай,
Що в сні так голосно кричав?”
Не дівоньку і не баклагу.
Зустрів я учнівську ватагу.
На Київ хлопчики ідутьт…
До них, матусе, серцем лину.
Заждіть, кричу, одну хвилину:
Я з вами вирушу у путь.
Хотів ступнуть – занили рани, –
Мов в тіло врізались кайдани.
Від болю плачу, від нудьги”.
“Отак нас мучать бордюги!..
Потрібна сила, а не сльози.
Кусає звір, вчиня погрози –
Вклади на місці звіра-пса,
Як нищить дерезу, лопата,
А чи будяк міцний, лапатий
Стина голінная коса.
Одужуй, сили набирайся.
Ніколи праці не цурайся.
Зростеш – узнаєш сам тоді,
Що людське щастя лиш в труді.
Щоб заробить – шляхи ті самі:
В маєтки панські батраками
Глитайську ниву оремо.
Так нині, як і прежде віку.
Скарбам панів немає ліку.
На шию… знайдеться ярмо.
Впадати в розпач нам не варто.
Здобудеш в праці сили гарту.
Ідуть на Київ школярі
Сьогодні рано: вчитель з ними.
Одужуй… Ніжками міцними
І ти підеш на Броварі,
До Лаври”.
“Нене, правда тому,
Що все у містові святому
Спалив ненависний Батий?”
“Так. Кажуть війни неминучі.
Але прополе сонце тучі –
Побачиш Київ золотий.”
“Слабий я… Думати не смію.
А ви вселяєте надію.
Спасибі, нене дорога.
В руках відчув я кров у жилах.
У степ летітиму на крилах,
Лише підгоїться нога.
В яру глибокому і в гаї
Я з вами зілля накопаю
І подорожника нарву.”
Бабуся шепче: “Для спокою
Знайти потрібно звіробою
І таємничу сон-траву.”
“Знайду…
Напаснику Бордюже!
Понівечив мене ти дуже.
Болять сліди від канчука.
Страшні твої дебелі руки
І погляд хижої тварюки,
Твоя подоба павука.
Хай біль пече, мов приска варом.
Я підчуняю незабаром
І по матусенім сліду
Таки до Києві дійду!
Загоїться пекуча рана…
Побачу справжню булаву
І постать мужнього Богдана
На мусянжевому коні…
Лиш тільки б видужать мені.”
(2 votes, average: 3,00 out of 5)