ПЕРЕКЛАДАЮЧИ ГУРАМІШВІЛІ
Із мцхетських круч, з ущелин і розколин,
З оброслих чорно-синім лісом гір
Спокійно вийшов милий юний олень,
Простуючи довірливо в мій двір.
Йому назустріч простягну в долоні
Дріботку солі, купочку зернин,
І крихти ці, солодкі і солоні,
Рожевим язиком ретельно злиже він.
Його прихід звістив: уже підвівся ранок
На тому боці гір, збудивши оленя,
Що принесло мені на прохолодний ганок
І перші запахи, і перший проблиск дня.
Ласкавий оленю, тебе, мов самовидця
Народжень дня, я нетерпляче жду.
Я жду, коли задріботять копитця
Об дошку ганку, звучну і тверду.
Приходь і звесели мою глуху домівку,
Її нічну тривожну тишину.
Прилащу я твою похилену голівку
І в глиб очей іскристих зазирну,
Вливаючи свій зір в глибокі очі звіра,
Порозуміємось – і я, і олень – ми,
І знову виникне між нас одвертість щира,
Розмова мовчазна між звірами й людьми.
І в цій гармонії, прадавній і забутій,
Щасливий буду я і чуйний, наче звір, –
Пізнаванням вражений, сягну самої суті
Навкружного життя лісів, річок, узгір.
Як первозданно, лоскотливо, свіжо
Запахли полонини й ручаї!
О горний ранку, вічна дивовижо,
Я п’ю, як радощі, духмяності твої.
Вони розвіюють тривогу і задуху, –
Нап’юся ними вкрай, вдихну їх досхочу.
В джерела, й пахощі, і вітер виднокругу
Свій пересохлий, спраглий рот вмочу.
Пахтить ріка, духмяно мріють трави,
Ранковий легіт вирнув з-за гори,
І миле оленя вбігає для забави
У людський дім над берегом Кури.
Ласкаве звіреня, вологоокий свідку
Моєї самоти й нехитрості утіх!
Тендітний промінець, як золоту лелітку,
З-за гір мені приніс ти на рогах тугих.
Цей промінець одвічних мцхетських сяєв,
Що віщували для нового схід,
Пітьму проваль і пралісів розкраяв,
Стрілою пронизавши круговид.
Вклонюся променю – старий сонцепоклонник,
Побожно я вслухаюсь в його тонку свиріль,
Почую, як бринить промінчик, наче дзвоник, –
Це струни строф дзвенять чи брязкотельця хвиль?
Як Міндія, хевсур з гірських легенд Пшавели,
Я розтлумачу річ річок, звірин, рослин,
І я збагну тебе, мій оленю веселий,
В ранковій ясності твоїх простих таїн.
Впірну в глибінь, втоплю в прудкі джерела
Свій опромінений картлійський ранком вид
І зрозумію те, що розумів Пшавела,
Що Руставеллі знав, що не втаїв Давид.
Світання вірша. Так. Правічна юність Картлі, –
З її джерел струмить вода кріпка й жива,
І вічності тривкий, невиржавілий гарт ліг
На гори й мури веж, на душі і слова.
З таких джерел, бездонних, невичерпних,
Живлющу воду ненаситну п’ю, –
Жагою пошуків і мандрів страстотерпних
Хай сповнить душу спрагнену мою.
І я тоді зведусь, омию серце й слово
І знову древню книгу розгорну,
Вдивляючись жадібно, гарячково
У плин і плач Давидового сну,
В грімкі й круті, як пружний Терек, строфи
Про сяйний лик коханої його,
Яка по урвищах кавказької Голгофи
Прийшла крізь сон до ратника свого.
Вже повідь полудня втопила мідні клени,
Вже повернувся олень мій до гір,
А я ладнаю римами катрени,
Шматую, перекреслюю папір,
Кричу, розлючений із борсання й безсилля,
Бо висохнув до дна від жару і жари
Давидових катрен, – лише чадить вугілля
Мойого вогнища край пралісу гори.
І ось тоді, у час, коли і сум, і сумнів
Топтали й сіпали, мов рунь, мої слова,
Почув я кроки, стримані, безшумні, –
Промиготіла тінь, шелеснула трава.
Здаля приїхав друг. Я ждав його поради.
Моє чекання він відчув крізь далеч сам.
Ні пасма гір, ні мла, ні відстань – не завади
Його, і в сліпоті прозірливим очам.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)