ЗАПИСКА НА КОНЦЕРТІ
Під час антракту подали мені записку.
Я став читать: “Дозвольте на почат…” –
і оглянувсь. Такого в оченятах блиску
ні в кого ще не бачив я з дівчат!
Це, певно, ви? Підівівшись, я подав їй руку,
її ж потиснув лапку… як в зайчат!
Сказав їй щось – та заспівав артист про дуку
і сів я. Хм… “Дозвольте на почат…”
Читать незручно ж. Оплески. Кричать всі “браво!”
Моя душа відчула тиск лещат.
Сховати краще? (співи знов). Проте… цікаво:
що ж далі там? “Дозвольте на почат…”
Та ось рояль взялись посунуть на естраді, –
й по залі виск од мідних коліщат…
Вже грає піаніст. І всі – такі ж бо раді! –
і дівчина моя поміж дівчат.
Я цюю дівчину не раз в концертах бачив.
Русяві коси, очі – мов блакить.
Якийсь її талант красою всю позначив. –
усю! – за що не можна не любить.
Її вже звик в думках я звать на “ти”, своєю…
Ех, з нею б десь проїхать!.. Скрип санчат…
За стан тримати б молоду, тонку лілею.
Вона ж тоді: “Дозвольте на почат…”
А я немовби гніваюсь: Не дозволяю!
Й цілунком закриваю їй уста.
Дзвенить морозне сонце серед сосон гаю,
і в серці пісня, пісня пророста…
Та що це – шум? Дзвеніти сонце перестало.
Вклонившись, піаніст з естради зник…
Кінець концерту? Як? Співали ж дуже мало!
Весь зал заворушивсь, як комашник…
А дівчина: – Сказать вам щось? Не як поету! –
…І стала раптом строга. – Восени
я вас прохала раз як члена комітету
могил… Чи тобто, ну, старовини.
– Згадали?.. – Я ж пригнувсь немов щеня
прибите,
від слів таких аж став недочувать.
Іще й за голову мацнув свою: – Ой світе!
Невже я лисий?.. – А вона: – Днів п’ять
як я писала вам. Ви знаєте? Могилу
артиста одного щоб підновить.
Поклопочітеся!.. – І я їй через силу
(ще й зовсім невпопад) сказав: – Пожить
тому артистові було б ще треба… – Брови
у неї вгору – блись! А я тут бовк! –
аж замахав руками: – Що ви! Що ви!
Хай і вмирає… Тобто… – Та й замовк.
– На вас я дуже зла! – тут дівчина сказала. –
Писала ж вам: “Дозвольте на почат…”
Погасло раптом світло, й публіка заржала
від задоволення. – З моїх тепер лещат
не вирветесь! Ага? – Її я взяв під руку.
Й на вушко запитав: – А як же комітет?
Вона ж: – Та то лиш привід. Я – такую муку
переживаю! Ну зрозумійте – ви ж поет!
І ми до виходу пішли із нею. – Боже!
Яка я рада!.. – Я: А як же ваш артист?
– Який артист? – спитала. Я: – Хм… це похоже
на дівчину! – і засміявсь. Осінь… лист…
могила… Підняла вона свої тут брови:
– Чи зовсім ви не розумієте дівчат?
Еж я… а то боятимуся вас, як вови… –
й надула губки… Вийшли ми й під скрип санчат
…поїхали. Богдан… Поділ… Дніпро…
На розі
назад десь повернули ми. А що санчат
кругом! а сміху!.. Розпрощались на морозі.
Вона ж: – Дозвольте на почат…
І я: – Дозвольте на почат… дозвольте на почат…
26 грудня 1940
(1 votes, average: 5,00 out of 5)