ПЛЯЖ
М. Рильському
З гори вона збігла і гола лягла, –
не знає, не знає, не знає чому –
жагуче коліна сумні розняла
і сонце приймає, як мужа.
Такі хвилеводи, така ряботінь, –
здається, здається, здається, от-от! –
тінь – та й немає, самії сліди:
риба дугою-стрілою з води…
Невже це було колись: банда… пожар…
Її гвалтували і кинули в жар…
Які ще раби ми, які ще раби!
Море, о море, ти полюби.
О як вона вирвалась, кинулась в бір, –
і бігла, і бігла, і бігла, – о жах! –
Куди не погляне – оскалений звір,
і небо у чорних кривавих слідах…
Був мертвий і дикий і проклятий час,
як десь вона впала вночі у траву.
Тепер вже не знаю ні націй ні рас:
свободу людей своїм богом зову!
І буду боротись, і буду іти
в новії нерабські незнані світи.
Які ще раби ми, які ще раби!
Море, о море, ти полюби.
Та море хвилює, та море будує:
в нім стільки проклятих отих надбудов. –
Любов моя чиста, любов незгасна,
невчасна, сучасна, прекрасна любов!
(4 votes, average: 2,75 out of 5)