ЛІСУН
І
Не вір, вродливко, Лісунові:
Не вирій носить він, а вир…
Нехай сурмить у млі сосновій,
Нехай гукає, людозвір,-
Не йди на клик його, не вір
Цьому на юнок ласунові!
І Водяник до вас – охочий.
Що напада біля річок:
Замружить бризками вам очі,
Підкине тріпот спідничок –
І потерпає квітничок
Ще не підливаний дівочий…
Та він не змучить ані трохи,
А тільки змочить вас, пустун,-
Пригода лиш серед дороги,
Веселий сміх тому, хто юн…
…Зовсім інакший – Полісун,
Оброслий обр копиторогий!
II
Заманить поночі в гущави,
В найглибшу глушу лісову,
Не зоглядишся, коли зчавить,
Зімне і кине на траву…
Пручатимешся ще у лапах,
Ще борсатимешся під ним,
Та, п’ючи твій дівочий запах,
Докраю стане він п’яним…
І закричиш в обіймах шорстких,
Заб’єшся тріпотами птиць,
Приймаючи жорстокі впорски
Його розтоплених живиць…
Звиватимешся в лапах в’юнко,
Мов од розлючених стожал,
Та це ще більше буде, юнко,
Його розпалювати шал!
Проситимешся в козлолюда,
Благатимеш його – “досить!..”
Та, як ліси, глухою буде
Його любашна ненасить.
Цілуючи, лише над ранок
Тебе лишить людокозел.
“Приходь. Та пий,- рикне,- рум’янок”,
Всі тайни відаючи зел.
Де сталось, крикне хтось, ідучи:
“Ой і суниць же у траві!
Які ж солодкі та пахучі,
Які червоні та живі!”
Міттенвальд, 1949
(2 votes, average: 5,00 out of 5)