МАСЮТКО (Спогад)
У тридцять сьомому, у Запоріжжі,
Зустрілись ми на вулиці Жуківській,
Коли виходили з педінституту
І дзенькотів, рушаючи, трамвай.
Запам’ятав я – запорозький усміх,
Правиці вірної козацький потиск,
Русява грива і тверда постава.
І гарний голос, мужній баритон.
Ми йшли на виступ знаного поета
Співця землі, Філянського Миколи,
Що завітав із міста Січеслава
На дружні диспути з молодняком.
Езотерично повідав прибулець,
Коли проказував сумирні вірші.
З безгучних слів лише “цілую землю”
Мені бриніло ніжно, ніби спів.
Скінчив поет – і взяв кінцеве слово
Стрункий Михайло, вставши з-поза крісел,
Рукою вверх підбивши буйну гриву, –
І вмить затихла заля заньківчан.
О як дзвенів його лункий постскриптум!
(Це “Київ” був – прибулого поета).
Шанований автор, лисину втиравши,
Мовчав і слухав, сяяв і мовчав.
Нараз, густою гривою стріпнувши,
Промовець гучно гримнув парафразу:
“У час грядущий, в пору незабарну.
Ти знов розімкнеш гордо свій язик!”
Увесь театр від оплесків бурхливих,
Немов пороги на Дніпрі, здригнувся.
А лисий автор, кликаний на сцену,
Вклонявсь і слухав – сяяв і радів…
Я більш ніколи їх обох не бачив –
Ані Філянського, ані Масютка –
Лише нежадно тридцять літ пізніше
У Чорновола про Михайла стрів.
1981
(1 votes, average: 5,00 out of 5)