Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові



ДО СОЛОВ’Я

Страждає серце й душить німота
Мої чуття, немов після отрути,
Що спрагло випили сухі вуста.
О як жадаю в Лету я пірнути!
Тобі не заздрю, щасний Солов’ю,
Але й радію від лункого співу,
Бо ти – немов окрилена Дріяда –
Мелодію свою
На буків зелень, тінями мінливу,
Ясиш до літа звихрено і радо.

Твій спів – ковток столітнього вина,
Що грало міццю в темному підвалі.
Влилися в нього флора запашна
І провансальська пісня без печалі.
Твій спів – це келих, повний жаготи,
Це мирту шепіт, блиски Гіпокрени,
З кипінням перлів по краях мигтючих,
Це в сяйві ясноти
П’янкий напій, що в світ неуявленний
Веде й зникає між дерев пахучих.

Між тих дерев назавжди б розпливтись,
Навік позбутися марнот, і втоми,
І лихоманки, що шугає ввись
Із душ людей у простір невідомий,
Де потрясає каліч сивину,
Де чахне юність у дочасній смерті,
Де навіть мислі – повні горя й туги,
Де вій важку стіну
Не зводять промені очей простерті
І де Любов марніє від наруги.

О як жадаю досягти тебе
Не між пантер на Бакха колісниці, –
На крилах мрій крізь небо голубе,
Хоч мозок тріскає від громовиці.
Я вже з тобою, щасний Солов’ю!
Ласкава темінь літеплої ночі,
Сидить на троні Місяць між сузір’я.
А в моїм краю
Немає світла – промені співочі
На мшистий шлях сягають без довір’я.

Не можу квітів бачити в ногах,
Ні відчувати ароматний запах –
П’янкий бальзам, що йде по травинках,
Пливе по гльоду сріблянистих лапах,
Коли пора весняна настає.
Для мене все незвідано минає –
Зухваль шипшини й лагода фіялки,
Що з травня щастя в’є,
І рож гілля, що роси проливає,
І літа шемроти на схилах балки.

Я тьмяно зрю… О, скільки вже разів
Я кликав Смерть! Із нею я у згоді.
Лиш їй приношу мій хвалебний спів
У тихій ласці й радісній догоді.
Вона для мене – ждана благодать,
Її жадаю стріти опівночі,
Коли ти палко виливаєш душу
Понад гіллясту гать.
Твоєю піснею в кончині врочій
Моє єство, як реквієм, я зрушу.

Безсмертний Пташе, спів твій продзвенів
Через віки, народи й покоління.
Багато блазнів і царів за спів
Тобі приносили благословіння.
Твоя, можливо, пісня залягла
У серце Рути, що шукала дому,
Коли слізьми чужі краплини доли.
Можливо, це була
Її сльозина, в гомоні морському, –
Луна, що рвалась на забуте поле?

Забуте поле! Ці слова – як дзвін,
Який вістить перевтілити мрії.
Прощай, мій Пташе! Твій казковий гін,
Можливо, марно збуджує надії.
Прощай! Прощай! Жалобно завмира
Твій гимн у далечі над ручаями
На схилах гір; у чорному проваллі
Його стихає гра.
Була це з’ява? Музика нестями?
Я вже прокинувся? Чи мрію й далі?

1819

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

ДО СОЛОВ’Я - СЛАВУТИЧ ЯР (ЖУЧЕНКО ГРИГОРІЙ)