12. ПРОЩАННЯ

551
Ридало сонце, плакала земля,
Коли, молитву проказваши Богу,
Востаннє глянув на сумне гілля,
Де ти стояла, давши на дорогу
Рушник, на згадку вишитий… Здаля
Я вже не бачив рідного порогу,
Який скорботливо переступив
І в даль пішов, у світ жорстоких див.

552
О як рілля між нами парувала
Після дощу, якого окрилив
Раптовий грім! Охмарлива навала
По небу гнала грозовий відплив,
А повінь сонця поле гартувала –
Херсонську висмагу безкраїх нив.
Лунке прощання молодого грому
Дзвенить мені й тепер, ще не старому.

553
Далека мамо, серцю дорога!
Я пам’ятаю кожну ту хвилину:
Гучала туга, сковано-туга,
І гнула в двір вершину тополину,
А від землі прапрадідна снага
П’янила хмільно запахом полину,
З якого вже, здавалось, не втекти –
Не відірватися в чужі світи.

554
Така могутня, осередня сила
Мене тримала! Всі снаги землі,
Що тлила надра і поля зернила,
Тепер єднали первні немалі,
Щоб я зостався, щоб моя могила
(Коли довершиться життя у млі)
Навіки стала на моїй дідизні,
А не в далекій і чужій чужизні.

555
О рідна земле, що в мені цвіла!
Тебе сходив я босими ногами.
Мене за руку брала ти й вела,
Коли губивсь, непевний, між думками.
Нехай найбільша, світова хвала
Тобі дзвенить і днями, і ночами…
Далека мамо! Вчила ти любить
Землі дідівської снажливу сить.

556
Коли під серцем радісно носила
Мене, важкого первістка, в собі,
О рідна мамо, клекотала сила
Мого зростання… Я одній тобі
Досмертно вдячний. Доля буйнокрила
Нехай гортає далі голубі,
Хай славить сонце! Мамо, я без тебе
Не знав би світу і не бачив неба.

557
Я не забуду хутірських воріт,
Які – за звичаєм – ти відчинила,
Щоб я, об’їхавши ввесь білий світ,
Вернувсь додому. Мандрівні вітрила
Верстали простір, міряли зеніт,
Коли подій напора борознила
Безкрай земель і далечі морів:
Я по світах, як метеор, горів.

558
Хіба забути? Спиною на захід,
Лицем – на рідний, придніпровський схід,
Стояв я, царини вдихавши пахіт,
Востаннє зором обіймавши глід.
Я милувався на врожайний знахід,
Що плив, неначе з валкою підвід,
І в тужну мить скорботного прощання
З очей сльоза котилася остання.

559
Прощайте, ниви, брані лемешем
(Окрай лункого Гурівського лісу),
Що по обніжках пахли чебрецем,
І ви, дуби, що ставили завісу
Від злої спеки з вогняним лицем!
Розлогі берести, як часто знизу
По вас я лазив до гавиних гнізд!
Із вас брав пруття для різдвяних звізд.

560
Прощай, улюблений, замерзлий ставе,
Де я гасав на гострих ковзанах!
Широке плесо, вліті золотаве,
Дзвеніло взимку, сховане в льодах.
Тоді, в дитинстві, що бувало браве,
Не смів до хлопців підповзати страх:
Вони у прірву перлись на санчатах,
Що аж котився острах по дівчатах.

561
Прощайте, учні початкових шкіл!
Ново-Шевченкове і Благодатне
Для вас не мали романтичних кіл –
І ви, мале дитинство безпорадне,
Ішли до хутора, де знадовкіл
Лицарство Січі дихало відрадне.
Це вас росли, в нащадках, на віки
Землі дідівській вірні козаки.

562
Прощай, квітчаста, Обиточна балко,
До кучерявився глибокий яр,
З якого я, роздумуючи палко,
Не раз виходив, мов колись лугар!
Великий Луг думки голубив змалку –
І я буяв, невгасний полум’яр,
Із майбуттям єднаючи минуле,
Що майже всім здавалося знебуле.

563
О давній хуторе, прощай, прощай!
Старий зимівнику між байраками,
Ти триста років боронив розмай
Гінких степів, ти гордо з козаками
Для України утвердив цей край,
Б’ючись із турками й потурнаками.
Тебе, Жученків красний архитвір,
Не брав татарин, лях чи інший звір.

564
Ти взяв москаль, спаливши до останку…
О лютий сороме, топчи, топчи!
Напавши валом нагло на світанку,
Зайнявши відступ, ордами йдучи,
Москва раділа, мов крадій на ганку…
Всесвітній сороме, серця печи –
І може випечеш правдиву помсту
Серед синів – московському потомству.

565
Прощайте, вишні, яблука рясні,
Терпка шипшино, груші, чорносливи!
Таких у світі не знайти мені,
Таких не відав навіть рай щасливий,
Бо тільки в тій херсонській стороні,
Яку гартують спеки, бурі, зливи,
Ростуть медові, золоті плоди,
Найсоковитіші – хоч без води!

566
Прощай, зерниста, золота пшенице,
Жита – як гори, буйні ячмені!
Високі вівса, просо пишнолице,
Не докоряйте, в добрості, мені,
Коли буланого (о вперта крице!)
Завівши в лан, що встав на цілині,
У пізню ніч, бувало, попасав я,
Хоча навколо й грало буйнотрав’я.

567
Це на тобі, буланий гриваню,
Я в’їхав радісно в літературу,
Готов піти за волю на борню.
Коли в країну, смертями понуру,
Шугало зло, єжовське парвеню,
Душило пориви і дерло шкуру, –
Літературний харківський журнал
Мене підняв – неначе буйний шквал!

568
І я, романтик (неокласик, може),
Собі прирік до істини дійти –
Творити пристрасно, правдиво й гоже.
Під землю інші рились, мов кроти,
Себе ховаючи… О добрий Боже,
Ясного віку їм не вкороти!
Мені ж пошли з буланого Пегаса
Легкого лету, щоб цвіла окраса.

569
Прощайте, сестри! Хай ростуть гриби,
Які ми брали з Гурівського лісу,
Де красувались вікові дуби,
Що мали твердість крем’яного тису.
Моєї довгої в світах плавби
Нехай не тнуть завади пустохмизу.
Я був багатий, мав п’ятьох сестер,
Та без братів – на ввесь УРСР.

570
До вас, о сестри, рідні, дорогії,
Свою мольбу скеровую тепер –
Учіть синів, щоб їхні горді мрії
Московський кат жорстокістю не стер,
Щоб наші, віддані визволу дії,
Неначе Фенікс, линули в етер –
І з покоління – гордо – в покоління
Тривало правди й подвигів горіння.

571
Прощай, могило дідова! Прощай,
Мені одному на узліссі знана.
Там ріс полин, там квітнув молочай,
Козельці грались. Васильків омана
Цвіла й вершила квітяний розмай,
Мов чебрецева пахощ нездоланна.
Прощайте й ви, солодкі гірчаки,
Що вас у голод їли дітваки!

572
Не тільки діти. Їли вас дорослі,
З тяжким трудом добравшись на траву.
Із хат порожніх ідучи наосліп,
Голодний люд снагу жував нову
М’ясистих стебел. Повні, соконослі,
Ви не одну людину, ледь живу,
Зелом живлющим ставили на ноги,
Що вже конала – чорна від знемоги.

573
Прощай, загублене в ясних степах,
Моє село, що звалось Благодатне,
Чий голий вигін чебрецем пропах!
Твоє роздолля, просте й непарадне,
В собі ховає Клепачівський прах –
Того повстанця, що плекав брунатне
Густе чуприння. Очі ж вогняні
І добре серце ніс у хижі дні.

574
Коли навколо валували банди
Махна, Денікина і Колчака,
Коли Маруся прикріпляла банти
На цівку мавзера й ревла, гнучка,
На тих п’яниць, що брались до веранди
На хтиві гулі, лежма й сторчака,
Тоді Клепач, отаман велемудрий,
Усіх бандитів із обріза пудрив.

575
Зібравши з Гурівки та Бокови,
Та Братолюбівки, та Обитоків
Отих, кому не страшно й голови
Під кулі класти, оливо потоків,
Меткий Клепач, без кошу й булави,
Неначе грім із темних оболоків,
Спадав на зайд і нищив їх дотла –
Сувора буря писудами йшла!

576
О Благодатне! Ти давало благо
Мені, малому, ведучи у клас.
Найпершу мудрість – о знання відваго! –
Черпав я щедро у дитинства час.
Хіба забути, похідна баклаго,
Коли-то вчитель першорічних нас
Водив святково до криниці з балку –
Дідівську землю полюбити змалку?!

577
І ми спивали предкознаний сплав –
Пречисту, свіжу, прохолодну воду, –
Яку ще пив князенко Святослав,
Коли з дунайського вертавсь походу,
Яку Хмельницький пригорщами брав
І піт із чола обмивав – на вроду.
Прощай, могуто голубих джерел,
З яких напився не один орел!

578
І ти прощай, поселена на боці
Малої річки, Гурівко моя!
Там після школи вчивсь я на толоці
Ганяти м’яч. У п’ятім класі я
Уперше вірші оприлюднив, моці
Додавши тим, у кого печія
Пекла турботами серця дитячі.
Прощайте, друзі, не збувайте вдачі!

579
Зеленодаха Церква прастара
Стояла в центрі, недалеко школи.
Хоча й радянська вже була пора,
Я Богослужби не минав ніколи.
Та враз наказ московського пера:
“Закрити храм! Узяти в частоколи!
І ясла, й сіно занести в прихід,
Кобил у вівтар – на посвятний під!”

580
О Церкво Гурівська, Свята Покрово!
Тебе поставили січовики –
На славу Матері, що гонорово
Охороняла Братство всі віки…
Прощайте, зводи! Прийде час – наново
Побілять вас – і Божий Дух виткий
Покриє вівтар, як Свята Покрова
Вкривала долю, що пройшла здорова.

581
Прощай, у балці сховане сільце,
Моя ночівле, добра Тернуватко!
У тридцять третьому, бліде лице
Мені обмивши, молодиця хватко
Мене, безсилого, немов пірце,
Взяла до хати: “Пий і їж, дитятко!”
І я, пів-мертвий, молочко спожив;
Картоплі з’ївши, із трудом ожив.

582
Бувай здорова, невідома жінко!
Прощайте й ви, доярки “Скотаря”,
Що потай кухлих молока в застінку,
Коли-то ще й не сходила зоря,
Мені давали, щоб зростав я гінко,
Щоб я здоровшав. Радо з “Кобзаря”
Про Катерину – з пам’яти – читав я
Дояркам любим серед буйнотрав’я.

583
Прощай, долинська рідна стороно
(Де в Боковеньках ставили загати
Для карасів, що йшли в мулисте дно),
І Красний Куте, де родилась мати!
Чи Братуненки й досі п’ють вино,
Якщо горілки ніде вже дістати?
Нехай розлогий материнський край
Не полишають радість і розмай!

584
Прощай, дзінкий, рудавий Кривий Рогу!
І ти, мала Висуне степова,
Що проводжала на Сибір в дорогу,
Сама німуючи, мов нежива.
З тієї валки втік я, слава Богу.
Моя палка вціліла голова.
Хай буде славний дальній Богодухів,
Що влив засланцям утікацьких рухів!

585
Прощайте, знані гніздами, терни,
До моря Чорного Чумацький шляху,
І ви, зайці, що бігали в лани,
Серед степів не відаючи страху,
І ви, гречані, запашні клини,
Де брали бджоли сласну саламаху.
Прощайте, втоптані, вузькі стежки,
Якими час проходив нешвидкий.

586
Прощай, розмайне місто Запоріжжя,
Де я шкільну освіту завершив,
Де Дніпрельстану цементне покрижжя
Й “Запоріжсталі” феростопний звив
Я добре взнав. Між польового збіжжя
Немов казковий велетень пролив
Озера з криці – димляні заводи
Завирували, як весняні води.

587
На феростопнім я тоді навчав
Дядьків сутемних букваря читати,
Як підписатись до важливих справ,
Якщо не вчили їх і батько й мати.
Сімнадцятьлітній, старший я картав,
Що не бажали по книжках шукати
Собі чи дітям життєдайних доль.
Прощайте й ви, непрагнучі роздоль!

588
Прощай, херсонське безбережне небо,
І ви, пахучі, степові вітри,
Високе сонце над безмежним степом
І ти, виткий Інгульче край гори,
І ти, Славуто! Я б не був без тебе
Твоїм співцем за всякої пори,
Якби історії народний подих
Не відбивався у твоїх же водах.

589
Гойдайтесь, хвилі буйного Дніпра,
Сестри-Хортиці обмивайте ноги!
Нехай бутна наснага прастара
Додасть і вам ясної перемоги.
Нехай щаслива соняшна пора
Не обминає ті круті пороги,
Через які вже води не ревуть,
Бо з них Москва зробила каламуть.

590
О рідні сторони, простінь, прощайте!
Лишаю вас для вашого добра:
Складавши присягу (не забувайте!),
Я слухав жалі рідного Дніпра.
Тоді поклявся я (достойно знайте!)
Для вас жертовно вийти на-гора:
По всьому світу правду повідати,
Як вас москаль садовить поза грати.

591
Як він покравсь історію дідів,
Як він присвоїв подвиги Богдана,
Днедавність Києва і поготів!
Як він ордою, що бреде захланна,
Безчестить хтиво українських дів…
Як Україна – велетенська рана –
Палає болем серед сум’яття,
Та не здається, прагнучи життя.

592
І як її незборені синове
Стоять хоробро в гідному бою,
Ідуть на смерть – завзяття пурпурове
Несуть, як прапор, по усім краю,
І від Кубані за груння тисове
Кладуть на душі правди колію.
Що всі племена має позбирати
В один нарід, який розіб’є грати.

593
Прощайте й ви, принадні вітряки,
Що в даль, за обрій, крилами манили,
В дорогу кликали, мов козаки,
Ослаблим душам додавали сили:
Крупкого борошна на прісняки
Або й романтики – лети за схили,
Де, кажуть люди, велетні живуть,
Які до щастя прокладають путь.

594
І ти прощай, високий очерете,
Що задивлявся у блакитний став.
Качині гнізда, плетені верета,
Єднали стебла у міцний конклав,
Якого й буряна вітрів карета,
Що налітала нагло з-над октав,
Ніколи вліті не могла зламати.
Росли і множились тоді качата!

595
Прощайте й ви, невтомні деркачі,
І ви, пурхливі, сірі перепілки!
Це ви водили перезву вночі,
Такого дива натворили стільки,
Що я, бувало, з танців ідучи,
Не раз вистоював край глоду гілки,
І вашу музику, ранковий спів,
Душею пив між росяних полів.

596
О рідний степе! Я стою і плачу,
Скорботно дивлячись на твій розмай.
Невже ніколи більше не побачу
Оце прекрасний, благодатний край?
Прощай навіки! Непокірну вдачу
По-січовому високо тримай.
Нехай твої безмежні далечіні
Потоплять сонцем і московські тіні!

597
Я вірю в день, сподіваний, новий.
Злодійство Кремлю зникне, яко обри.
У сяйві сяйв Тризуба й Булави
Настане лад, ясновельможно-добрий.
Мечем розчахнуте, без голови,
Московське гаддя кольору цинобри
Згниє у темряві своїх в’язниць,
Що їх звело, щоб гнути вільних ниць.

598
Тоді, о рідна, найдорожча мамо,
Якщо не я, то мій майбутній внук
Моїми – вже зарослими – слідами
Перейде в радості – без горя й мук…
Стою німовно – і тремтить шляхами
Південна далеч у сльозах розлук.
Нехай з тобою, запорозька земле,
Нащадків пам’ять і мій спів приємле!

599
Тебе, о мамо, бачу край воріт,
Як ти стоїш, махаючи рукою,
Випроваджуючи в далекий світ.
Прощай, прощай! Із тугою важкою,
Що вкрила землю, води і зеніт,
Я вирушаю, повний неспокою:
Ясної правди чуючи ясу,
Я в серці присягу свою несу.

600
Прощай, нескорений, живий народе!
Тобою дане, на моїм чолі
Благословення, мов ясні клейноди,
Нестиму гордо я по всій землі,
Не покладаючись на хороводи
Хвали й ганьби, зухвалої у злі.
Прощайте, друзі, з ким навік ріднився!
Прощайте, недруги, якщо сварився.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)