ЗАТІНОК ЯВОРА
Ходять люди сірі-сірі –
то без віри, то без віри,
для думок шукають міри –
то без віри, то без віри,
у душі латають діри –
то без віри, то без віри,
і зривають струни з ліри –
то без віри, то без віри.
І коли тебе освище
вітер їхньої хули,
то вже віра – стати вище,
аніж місце відвели.
Нам цигани не ворожать,
не віщують нам доріг.
Але всі ми подорожні,
де б не зводили поріг.
Модні меблі та костюми,
модні фрази завелись…
А кочують наші думи
голі й босі, як колись.
І в асфальтових дорогах
пробивається трава.
І в застиглих перемогах
бродить казка вікові.
Запрягли ми в долю розум,
але тішиться душа
на розгонистій дорозі,
як неспутане лоша.
І спинившисб на розпутті,
обігнавши власну тінь,
знов чудовиська забуті
повергаємо у тлінь.
Переможці всі ми…
Всі ми ще й не так перемогли б,
але служба,
але сім’ї
тихо стягують на глиб.
Глядь – моє вже покоління
в мікрокліматі живе.
І тріщить старе каміння,
але плодиться нове.
Не зникає занадковість,
та приводить інтерес
від повергнутих чудовиськ
до повергнутих чудес.
А тоді вже дні погожі,
як порожні, торохтять…
Але знов ми подорожні,
лиш дороги заряхтять.
І як тільки сонний спокій
стишить погляди чужі,
вибираємося потай
у дорогу без межі.
……
і в одвічному пориві,
ніби коні, мчать вітри,
і схилившись їм на гриви,
мчать із ними явори.
1971
(1 votes, average: 5,00 out of 5)