І. В’ЯЗЕНЬ
Патріярхові-Ісповідникові Йосифові І
І. В’ЯЗЕНЬ
Інтродукція
Софія і сніг –
Сива паморозь тисячоліть.
Над Дніпром – Володимир,
Хрест дрижить у залізних руках…
Мчить віхола по білих стежках,
Переносить татарське минуле
По драбинах століть…
Ви, що надто багато забули,
Не проспіть хоч себе, не проспіть!
Воркута
З хмари на хмару срібним лисом
Скаче голодний сибірський місяць.
Вовк, озвірівши від самотини,
Лиже пекучі сніжини,
Що пахнуть салом, чуреком, кумисом
І срібним лисом,
Недосяжним лисом!
Ох, ці безжальні сибірські ночі:
Людські очі – у вовчі очі,
Білі вітри – мов запінені пси…
Де ж ти. Боже, єси?!
Лапа – в капкан. За грати – рука.
Табір ЗеКа.
Під вітрами, підшитими зрубом,
Сплять, як підрубані, дроворуби.
Гаряча “буржуйка” танцює в бараці:
В червоно-п’янких черевиках на скрипах –
Кружляє між нарами, зойками й хрипом,
Танцює всю ніч – для всіх націй!
Сичать і чадять вогкуваті поліна.
Та полум’ям раптом обрісши по-горло,
Знов скаче “буржуйка”, й червоні коліна
Втикає в обличчя, зчорнілі від горя.
Бушлати зітхають.
Розмерзаються рукавиці.
Сушена риба тріпоче…
На чорних стінах
Виступають промерзлі лиця
Воркутської хуртовини –
Білі лиця, лишайні лиця…
Барак.
Заметіль.
Срібна лисиця…
А все таки – зірка прорвалась у небі!
Виходить – в розгулі відьомської ночі
Вона загорілась для тебе,
Щоб очі не вовчі, а зоряні очі,
Щоб свічка в цю ніч була над тобою,
Засвічена
Неземною рукою!
“Богородице Діво, радуйся!..”-
Світ зорі над Сибіром розлився.
“Ой, радуйся, земле,
Син Божий народився!”
Вий, віхоло, загробним звірем,-
Вифлеємська зоря – над Сибіром!
Не на тверді свят’юрських плит
Молиться Митрополит;
Не підхоплює Слова собор –
Лиш вітрів заполярний хор;
Не палає свіча Різдвяна –
Лиш примерзла зоря до вікна…
Налітайте ж сюди, сторожі,
Дивну свічку-зорю сторожіть,
Націляйтеся в неї,
Накидайтесь на неї –
Доки жар її світом іще не розлився!..
“Ой, радуйся, земле,
Син Божий народився!”
Карнавал
А від Львова до Києва –
Карнавал!
Палають церкви
І реве динаміт,
За обвалом обвал,
За провалом провал,
І на неба чолі –
Зливами піт.
Труби ревуть і свищуть свистьолки,
“Ми смєло в бой пайдьом!” –
Шаленіє над містом,
В обтятих спідницях
Захекані пруть комсомолки
І очі – їх очі без пісні!
На шибениці – ікони,
На налигачеві – Марія,
На шнурках гойдаються
Зубцями униз тризуби;-
Вигуки і прокльони
Сунуть попід Софію,
Аж мурів тисячолітніх
Скрегочуть стотонні зуби;
Ангели довгоносі,
Підстрибуючи, пруть Хрещатиком,
Святий Петро – у тачці,
Підштовхуваний Ваалом;
Юрба
Розірвала Христа,-
Тільки ноги босі
Ще волочуть за карнавалом!..
(О, сибірська пурга, що звисає петлею
Над шевченківською землею!)
…Над Дніпром – Володимир.
Хрест дрижить у залізних руках…
А в кімнатці з дашком-картузиком,
У хаті під козацькою шапкою,
У полі під зоряним дахом,-
Молилась вселюдська Мати:
“Не дай, Христе-Боже,
У неволі погибати!”
Від гори святоюрської
До святокиївських гір
Встала райдуга, наче Слово –
Вінком благодаті Божим:
– Вір, Україно,
Всупереч маврам – вір!
І звір тебе не переможе!
Божа райдуга з Еспанії на Україну,
І з усіх країн – і у кожну країну!..
Громовиця обвалів.
Динаміт – і трибанний лебідь!
Зойкнув зірваний хрест,
Угрузаючи в ребра полів…
А вгорі,
В українському чистому небі,
Над запіненим карнавалом –
Непорушно-живі
Хрести журавлів.
Світ
Гримить сибірська каруселя.
Полярним вітром приграє –
До танцю смертного деревам
Московським вітром приграє!
Пилки гарячими зубами
Впиваються у соковите –
І, наче скраклі від удару,
Лягають сосни.
Ліси вмирають.
Ліси вмирають, щоб ожити
І щоглами пливти стрункими,
І стати східцями,
І дерев’яними мисками,
В яких аж паруватиме пожива!
Сибірське жниво, біле жниво!
Людське приречення…
Вже все умерло. Тільки очі
– не вовчі! – зоряно-живі
Молитву Господа шепочуть.
І на завійній корогві –
На заметільній корогві –
Господнє чудо об’явилось:
Устала райдуга!
У ній
З небес усіх країн явились
Найкращі барви!
Буре – стій!
Тут – моляться приречені,
Розстріляні хуртечами,
Без тіла – а катовані,
Без ланцюгів – а сковані;
Тут на скелі з крижаних плит
Молиться Митрополит!
У той день збожеволів чекіст:
Тисячі, що рубали дерева,
Підіймались, як духи, на райдужний міст
І не брали їх кулі крицеві!
І у тиші, що впала, неначе удар,
Спів з-за хмар над Сибіром розлився:
“Ой, радуйся, земле.
Син Божий народився!”
А вони йшли на райдугу, наче на міст,
Несучи із двох сосен хреста.-
І тоді-то уперше здригнувся чекіст,
Закрутивсь, заметавсь
І від власної кулі на сніг повалився…
“Ой, радуйся, земле.
Син Божий народився!”
Ой, зрадуйся, та Божая Мати!
Мати матерів – дай нам заспівати:
“Воскрес днесь із небес,
Щоб спасти мир увесь!..”
Дай нам заспівати!
Над Дніпром – Володимир,
Хрест дрижить у залізних руках…
Мчить віхола по білих стежках,
Переносить татарське минуле
По драбинах століть…
Ви, що надто багато забули,-
Не проспіть же себе, не проспіть!
VІІ.1962 р., Нью-Йорк
(3 votes, average: 2,00 out of 5)