ДІВЧИНА З БУКОВИНИ. Поема

1
Чи ви чули, як в досвітній млі
Десь курличуть в небі журавлі?
То весна летить в твій край, Росіє,
Сіє квіти і надії сіє…
То весна летить…
Стояла в тузі,
Мов журавка, що відстала, зранена.
Знала – там, в Радянському Союзі,
Там нема ні пана, ні боярина.
Полетіла б слідом, якби крила…
А їй мати сумно говорила:
– Злидні, дочко… Злидні рвуть за поли,
Завтра підеш з нами в панське поле,
Бо зима настане, бо зима,
А й зернини хліба в нас нема…

Пролітали в небі журавлі…
– Ви б спинились, ви й мене б взяли!
………………………………………………..
Йшла у поле. Ой важкі граблі,
Ті, що ними загрібала хліб!
Панський лан. А морда в пана злюча,
А стерня така, як дріт, колюча…
Утекла б… Попереду ж – зима,
Ні зернини хліба в них нема…
Взимку – теж працюй в багатія…
Олександро, дівчина моя!

Ще мала… Ще б у ляльок гуляти…
Та й заплакала. Життя трикляте!
Отаке життя. Батрацькі мандри
Все дитинство вкрали в Олександри.
Наймитуй, тулись біля одвірка…
А в боярів – чай із цукром.
– Золотко! –
Пан до паненяти…
Бідним гірко,
А багатим – іч, як жити солодко!
З цукром чай… І думала про те,
Чом той цукор бідним не росте?

Йде боярин – простилайся в ноги,
Йде боярин – шапку, хлопе, скинь!
А карета мчить – тікай з дороги,
Не втечеш – затопче панський кінь.
Паща, бач, яка в коня роз’ярена?
Не ‘дного вже збив огнем копит…
Чом це так?
Бо вся земля в боярина,
Бо він – пан. А ти єсть хлоп. І квит.

***
Скрізь бояри правлять в Буковині,
Чи румун, чи свій – однак пани…
Й раптом…
(Не забудь цього й понині!)
Це було надвечір. Здалини
(Що за тупіт в полі, що за пил?)
Журавлі летять, – спиніться в лузі!
Гулі, гулі…
Гул залізних крил…
Сіли!
В них зірки на крилах…
Друзі!
Танки йшли. Усюди сурми грали.
– Слава Радам! – весь народ гукав.
(“В Інтернаціона-а-алі
Здобудем людських прав!”)
Піхотинці йшли,
Пісень співали.
Йшла свобода!
А пани тікали.
З Сходу день визволення прийшов!
Щез і слід од панських підошов.

2
Всім народам світу, всій землі
Світять зорі ті, що на Кремлі.
В день і в ніч сіяй, кремлівська зірко,
Шлях показуй, світло правди сій!
Хай тепер панам живеться гірко!
Ми у себе, на землі своїй
Хочем жити солодко…
– А звісно! –
Загуло на зборах звідусіль, –
Хто приніс нам волю? Ти, Вітчизно!
Ти дала нам, бідним, хліб і сіль!
……………………………………………….
Радилися, йшли палкі дебати:
– Як же будем жить? Осібно чи… –
І відтак рішили заснувати
Колектив.
– Ти, Партіє, нас вчи!
Всюди ту осібну землю видко –
Смуги, межі… Як батрацька свитка!
Мов та свитка, що на латці латка…
Свитка ця – старого світу згадка!
В світ старий не буде вороття!
Хочем до нового йти життя! –
Так сказали люди. –
Здрастуй, завтра!
……………………………………………….
В комсомол вступила Олександра.
Скільки передумала думок,
Як приймала КСМ квиток –
Світлу книжечку з портретом Леніна…
А навкруг ланів зелена пелена, –
Все буряк шумить та все буряк…
Хе! Вона вже знає, що і як!

Пан-боярин… Чи ж забуть тебе?
Йшла з райкому, ні, не йшла, а бігла…
А над нею небо голубе,
А навколо – скільки світла, світла!

То не з неба світло – із Кремля!
То не панська – наша вже земля!
Труд – господар у країні всій,
Труд – до щастя ключ… Бери ділянку,
Хоч пшеницю, хоч – буряк посій…
І створила Олександра ланку,
І сказала: – Труд – це нам з руки! –
І рішила сіять буряки.
– Буряки?
– Атож! – сказало коротко –
Щоб жилося нам в колгоспах солодко!

3
Рік старий струмками з гір потік,
Йшла весна.
Йшов сорок сьомий рік.
Вчив парторг держати твердо руку,
Йти на труд, як ми ішли в бої…
Застосовувать агронауку!
Вміло сили планувать свої!
Щоб перед вела її ділянка,
Бо у неї ж – комсомольська ланка!
Піднялась у полі зелень яра,
Милувався сходами народ.
– Скільки центнерів дасте з гектара? –
Присягнулась ланка:
– По шістсот. –
А старі таке казали люди:
– Все від бога. Буде так, як буде!
І судьба, і дощ – усе від нього…
По шістсот? Ще не було такого!

І вона згадала, як колись,
При панах: іде боярин – гнись!
Гнися, хлопе, йди на панський лан,
Сій і жни…
А забирає – пан.
Десь зозуля, мов докір, кує.
– А коли ж посієте своє? –
Сто зозуль кувало щовесни,
Сто їй бід пророчили вони:
– Так і згинеш в наймах! Боса й гола… –
Плаче мати… Ой дівоча доля!
У людей – сини… У двір по росах
Привезуть їм наречені посаг…
А у неї – думи материні! –
Ані посагу нема, ні скрині…

Свій вже лан пололи.
Дні минулі!
Цур їм, пек… Брехали всі зозулі!
На своєму, на колгоспнім полю
Здобувала собі щастя-долю.
Без зозуль! З червоним бантом в косах…
Вся Вітчизна, дівчино, – твій посаг!
Вся Вітчизна, що в красі споруд…
Їй, Вітчизні, віддамо свій труд!

4
В час, коли буряк пололи свій,
Налетів із півдня суховій.
Споконвіку так уже було:
Як вривався сухові й в село, –
Йшли у поле, правили молебні,
Слали псалми богові хвалебні,
Мов старці, канючили дощу;
Ждали, поки скаже бог: – Прощу! –
Що той бог з байдужістю в очах,
Коли колос на стеблі зачах,
Коли віють суховії злі?
Грунт підпушуй, добрив дай землі!
Хресний хід та зойк святих пісень –
Ховрашків полохають лишень!
Квит! Уже попа народ не слуха!

…Насувала на село посуха.
В’яло все в полях, що зеленіло,
Никло все навкруг, що розцвіло…
Піп узяв був охрести й кадило, –
Не пішло вже за попом село!
Не упали люди на коліна,
Не молили в господа дощу.
Олександро! Ти вже не єдина,
Хто сказав попові: – Не пущу! –
Стали біля кожної ділянки –
Й не пустили.
– Не толочте лан! –
Чи стерпів колись би від селянки
Привселюдну непокору пан?
Ти гукнула до дівчат: – Ану ж бо,
Запрягайте, подруги, воли! –
І поки ішла у церкві служба,
Всі бочки в колгоспі узяли, –
З річки почали возити воду,
Ідучи у наступ на природу!
– Так і скажем суховіям: зась!
…………………………………………
– Тпру! – приїхав рахівник Михась.
– Поливаєш? Марні всі старання,
Все одно не виживуть вони…
В гай приходь сьогодні на гуляння!
А не вийдеш – що ж… себе вини!
– Буряки ж всихають…
– Все одно.
Як не вийдеш – потім буде пізно… –
Глянула – не встиг сказати й “но!”,
А дівчата почали вже пісню,
Залунала пісня вздовж ріки…
Втретє пропололи буряки,
Чисто – весь бур’ян зняли з землі!
Чисто – як в хазяйки на столі,
Коли свят надходить мить жадана…
– Бо для себе ж робим – не для пана!

5
Виплив місяць з гір, з-за перевалу,
Десь за гаєм гульбища, пісні…
Не пішли гулять. На полі й спали.
Ні, не спали – цілі ночі й дні
У бочках возили з річки воду…
Гурт дівчат пройшов. Які дзвінкі!
І Михась між ними…
Біля броду
Стали, щоб пускать в ріку вінки.
І Михась… Нагнала.
– Поможи…
Гине мій буряк… Зостаньсь зо мною!
Ти ж любив мене… Любив? Ажи? –
Згорда глянув:
– То було весною!
Ніколи, он кличе гармоніст…
Рийсь в своїй ділянці! –
Став ногою
На буряк (стоптав зелений лист…)
Повернувся і пішов з другою.
– Поможи… –
Сказав, мов збрив: – Облиш,
З іншими дівками веселіш! –
Чула, як зітхнув гармоні міх,
Чула – покотивсь веселий сміх…
Ой ти, ніч на Йвана на Купала!..

***
Кожен кущик полива, скупала,
І на ранок, знов набравши сили, –
Встали буряки, зазеленіли!
Лиш один засох, з землі не встав,
Що Михась ногою настоптав…
Йшла додому, а в ушах: “Облиш,
З іншими дівками веселіш…”
Значить, все… А як його любила,
Мріяла про дружбу, про любов, –
Дружбу, що дає людині крила,
Щоб злітать ще вище. Він пішов
Із другою, кинувши в біді
Її серце, мрії молоді…

А дівчата: – Не печальсь за ним,
То не дружба, не любов, то – дим!
Є такі метелики, які
Люблять вітру подуви легкі,
А як буря перестріне, – вмить
В затишок метелик той летить.
Хіба можна другом буть тоді,
Коли кинеш подругу в біді?
Дружба… З неї родиться любов! –
Втерла сльози:
– Й добре, що пішов!

6
Загули, загомоніли люди,
Все село, жінки і бабусі:
– По шістсот? В таких і більше буде! –
Заздрили: – Отак якби усі… –
І на зборах вирішили так:
– Кожній ланці поливать буряк! –
З річки, з річки в поле йшла вода…
Піднялася зелень молода!
Розрослися отакі кущі!
Всі хвалили дівчину-сміливку,
Покладались на свою поливку!
Говорив колгоспний голова:
– Звісно, клімат на врожай вплива,
Але люди, цебто, значить, ми –
Клімат створюєм собі сами!
От дівчата. Честь і слава їм!
Їхня праця – приклад нам усім.
А щоб краще використать річку
Для потреби нашого села, –
Станцію поставим невеличку,
Щоб своя електрика була!
А про дощ… Не милостиню з неба
Ждати, поки крапне на поля, –
Ліс посадим! Ліс розводить треба!
Хай на поле хмари підмовля…

7
Гарні дні осінні в Буковині!
Ліс пожовк, але ще сонцем пах…
Не були там? Звісно, ви не винні,
Що родились, може, у степах,
Чи на шахтах в славному Донбасі,
Чи, можливо, десь біля Сули…
Буряки копали вже в тім часі.
На вагу їх потім узяли…

Буковино! не з твоїх красот
Я сьогодні гордий, а за неї,
Олександру, що дала шістсот,
Сили не шкодуючи своєї!
Що трудом своїм несе нове,
Те, що в комунізмі вже живе!

8
Ой яке високе сонце в небі…
Олександро, дівчино моя!
Золота Зоря Героя в тебе
Другим сонцем на груді сія!
На портрет дивлюся твій і мрію, –
Пам’ятник поставити б тобі, –
Тій, яка перемогла стихію…
Про твій труд, про очі голубі
Ще не раз писатимуть поети
Вірші. І поеми. І пісні…
Я дивлюсь на твій портрет з газети,
Київська зима мете в вікні…
Олександро, б’ю тобі чолом!
Як твоя живе й працює ланка?
А Михась… знов ходить під вікном?
Якщо ходить, – дуже й дуже жалко…
Не пускай і під вікно! Не треба.
Пригадай той вечір і той сміх…
Золота Зоря Героя в тебе –
Не для нього. І не для таких!

***
Я щодня, як чай із цукром п’ю,
Славну ланку згадую твою…

Слава тим, хто цукор цей ростив,
Працею стихію поборов!..
Засилають хлопці старостів,
У листах їй пишуть про любов…
Олександро, ти їх зустрічай,
Хай заходять старости з дороги,
Хай спочинуть їх старечі ноги,
Хай сідають, п’ють горілку й чай…
Вся країна чай із цукром п’є,
Добре ймення згадує твоє!

Київ – Ленінград, 1948-1949

(1 votes, average: 5,00 out of 5)