Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







МОЄМУ БАТЬКОВІ

Усе пам’ятаю, ніщо не забуто,
Дитинство моє вітряною порою,
Німецькі снаряди вигукують люто,
Зима завива за крутою горою.

Обтесаний півник на новій ворітні,
В дворі, на постої, солдатські двоколки.
І, зорями шиті у синьому квітні,
Верба опускає зелені подолки.

А ти, посивілий, в низенькій хатині
Рівняєш підошву, постукуєш тихо,
Щоб хлопців, не дай бог,- синів твоїх, нині
Не тронуло горе й безхліб’яне лихо.

П’ятнадцятий рік щонайстаршому брату,
Середлітку – десять, чотири – малому.
За шевство просив копійчану оплату:
– Синам же рости! Відпочинем потому.

Все чоботи шив. Я пригадую, марю:
Рибалкам в заброди, дівчатам – однако.
Привіт тобі, чесний сільський чоботарю,
Мій батьку далекий, старий кожум’яко!

Коли ж накрапала осіння мигичка,
У далеч, у вирій, збиралися гуси,
Ти пив із шевцями. А звичка – не мичка,
Із неї ні нитки, ні чорту спокуси.

Ти дуже зносився, мій батьку, я бачу,
Літа, наче коні, промчали на мості,
А ми ж із тобою похожі на вдачу
І щирі занадто. І дуже запрості.

Тому нам і щастя нелегке на світі,
Дорога крута, а не стежка обічна;
З морозом – узимку, із спекою – вліті.
Та труд. Та мозолі. Та пісенька вічна.

Що був чорноморець, та був запорожець,
Ще й дівка-любавка з зелених потоків.
У тебе ж самого нелегкий порожець –
Спіткатися й падати сімдесят років.

Спочив би на старість. Сини і онуки
Вробили б на хліб і до хліба доволі,
Так знову війна підняла свої руки,
Не руки, а лапи, страшні й похололі.

Над нашою хатою тінь малинова,
Зоря загасає і чайка кигиче,
Без подиху в грудях я жду твого слова,
Мій батьку, мій трударю, хто ж мене кличе?

Верба обгоріла стоїть, як вдовиця,
А диму полотна багряно-безкраї,
Ворота упали. Усохла криниця.
Мій батьку, мій трударю, хто ж то гукає?

У небі дніпровському не лебедята,
Не крижень перистий пливе над тобою.
І сохне барвінок, і корчиться м’ята,
Ждучи мене з поля, з останнього бою.

То ж ти мене кличеш крізь ночі заграву,
Крізь кулі й розриви у полі німому,
Де ворог приніс і ганьбу, і неславу,
І голод повзе біля отчого дому.

Тебе ображає фашист-недоріка,
Багнет націляє і тикає в груди
За те, що твій син не сліпець, не каліка,
А вийшов між люди і став, як і люди.

У снах тебе бачу. А сни на хвилину,
У серці не смуток, а гнів і турбота.
Я вітром повію. Я птицею злину
Чи травкою виросту попід ворота!

Чи краще, як воїн, крізь битви та біди
Із доброю звісткою глянуть до хати,
Щоб радо всміхнулися давні сусіди
І встала назустріч заплакана мати.

І хлопці б по чарці хильнули до діла,
А мужа зустріла вночі молодиця,
І м’ята зійшла б, і відром задзвеніла
На зрубі дубовім глибока криниця.

Облога тривожна чи битва – однако,
Чи постріл підступний, чи темна утома,
Сільський чоботарю, старий комуж’яко,
Мій батько посивілий, жде мене дома!

1943

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)


МОЄМУ БАТЬКОВІ - МАЛИШКО АНДРІЙ