Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







ЛЬВІВСЬКИЙ ЛЕГІНЬ

Балада

1
Сонце бігло вулицями Львова.
Заганяло тіні у двори,
А гора, як голова орлова,
Ледь сіяла ранньої пори.

Пізня осінь скрізь порядкувала,
Килимом вкривала тротуар,
За правічним, ще князівським валом
Золотіло місто, як вівтар.

Височіла вежа філігранна
Між тупими списами тополь.
Він ішов із другом на завдання,
Під плащем стискаючи пістоль.

Друг тримався спереду праворуч,
І спокійно, впевнено ступав.
Вулиця звивалася, як покруч,
А Високий Замок нависав.

Залишалось, може, кроків триста,
Вічністю здавалась кожна мить.
Йшли ліквідувати емгебиста,
Щоб за смерть повстанців відомстить.

Намагався думати про інше,
Згадував малі свої літа,
Як писав на Левандівці* вірші,
Із Підзамча* мріями злітав,

Як у сорок першім в центрі міста
Синьооку дівчину зустрів,
Як вони шукали в парку місце,
Як замерзлі руки її грів,

Як ховав їх у своїй кишені
І голубив, і не відпускав.
Шепотів поезії натхненні,
Цілував волосся і вуста.

Дарували солоди любові,
І співала з радості вона.
Потім так нечекано до Львова
Увірвалася чумна війна.

І були походи у Розтоках**,
Сотня Ема і останній бій…
Там його Іринка синьоока
Залишилась на передовій.

Два легіні поряд з нею впали,
Ніби почали невинну гру.
Там усіх їх разом поховали
Коло лісничівки у яру.

І зрівняли землю, щоб ні ворон,
Ані звір голодний, навісний.
Ні безбожний більшовицький ворог
Не змогли порушити їх сни.

Тільки він довіку не забуде
Ту сосну, що поряд височить.
Ненависть і досі палить груди:
Серце там поранене ячить.

Він пішов із друзями в Карпати
І шугав на полонинах злий, –
Мав єдине прагнення – карати
Зайдів, що з Росії наповзли.

Залишалось, може, кроків двісті.
Вартовий змінився на посту,
Шум і гомін наростали в місті,
Сонце набирало висоту.

А життя плило своїм потоком,
Люди поспішали, як завжди,
Тільки відчував із кожним кроком
Тускіт, наче зближення біди.
2
А коли прокинувся в палаті
І побачив фати на вікні,
Він не міг ще довго пригадати.
Як же таке сталось. Наче в сні,

До під’їзду підійшла машина
І водій, не вимкнувши мотор,
Поблизу ходив ще із хвилину.
Потім в дверях появивсь майор.

А за ним – брюнетка симпатична,
Схожа на Іринку, як сестра.
Усміхнулась радісно, незвично.
Ніби всім тут зичила добра.

Зупинилась знічена, тендітна,
Не могла збагнути, в чім же річ.
Та була в ній сила тихосвітна,
Що сіяла із розумних віч.

Друг послав три кулі, промахнувся.
Спритно перебіг на лівий край
І до нього злісно огризнувся:
– Ти чого стоїш? Стріляй! Стріляй!

– Я не можу дівчину вбивати.
Він прикрився нею, бузувір…
– Будеш за провал відповідати,
Це тобі поставлять на позір.

Дівчина стояла, мов чекала,
Поки він натисне на гачок…
Заніміла вулиця мовчала.
Всі боялися ступити й крок.

Він не знав, як далі йому бути
І який прийняти рішенець:
ЧИ за другом крізь двори майнути,
Чи собі прискорити кінець.

Бачив її руки розпростерті,
Чув, як голос високо бринів:
“Ти стріляй! Я не боюся смерті!..”
Емгебист за нею затремтів.

Хто вона і появилась звідки?
Гарні брови, наче крил розліт,
І така ще ніжна, як лелітка,
Фанатичка у п’ятнадцять літ.

Він стояв у дивнім занімінні.
Вихопив із-під плаща ємній ***.
За будинком промайнули тіні,
І відразу розпочався бій.

Далі… Далі вже не пам’ятає.
Тільки біль у правому плечі.
Зникли просвіти за небокраєм,
Ніби громовиця уночі.
3
У тюрмі часів середньовіччя
Довго лікуватись не дали.
Ледве затяглося передпліччя,
Вже його на допит повели.

Там сиділи двоє емгебистів,
Голос був у слідчою, як грім:
– Жів, бандьора? Поднялся ти бистро.
Что ж, тєпєрь с тобой пагаварім.

Ім’я і фамілія?.. В чьом дєло?
Повторяю русскім язиком:
Ім’я твойо?.. Старшіна Забєлов,
Памагі бєднягє… кулаком.

Катували зранку і до ночі
(За стіною був коханий Львів).
Заплили кривавицею очі,
Але й зойком їм не відповів.

Потім цілу ніч не міг заснути.
Біль нестерпний свіжі рани пік.
Краще було горло перетнути,
Як у сні забутися навік.

Не було б потреби так страждати,
Марнувати силу молоду,
І не чув би їхні злісні мати,
Їхню мову грубу та брудну.

Все хотіли б знати ці сатрапи:
Де навчався, де його рідня,
Хто майора присудив до страти,
Із якого вийшов куреня,

Хто напарник і куди подався.
Чи раніше знав оте дівча…
Але він молитвено поклявся
І на всі запитання мовчав.

– З мене ви не виб’єте нічого, –
Сили всі зібравши, він сказав. –
Вимагаю слідчого такого.
Щоби мову українську знав.

Синяками вкрили ціле тіло,
Поламали ребра, хоч вмирай,
І душа в нім ледве лебеділа,
Та не підкорялася, і край.
4
Вранці появився інший слідчий,
Вже по-українськи запитав:
– Ти чому затявся, чоловіче?
Думаєш, тебе ніхто не взнав?

Нам відомо, ти – Андрій Високий,
Маєш в сотні псевдо “Буревій”,
Ходиш у повстанцях вже два роки,
Так що досить, далі не дурій…

Цей був розумніший і галантний,
І йому він просто відповів:
– Не про мене мова, лейтенанте,
Я один із тисяч вояків,

Для яких життя ніщо не важить.
Головне для нас, запам’ятай:
Вибити скоріше сили вражі
І від вас звільнити рідний край.

– Зрозуміло, ти не хочеш жити,
І в душі, мабуть, уже помер,
Але ти повинен дорожити
Батьком, матір’ю, життям сестер.

– Про своїх найближчих пам’ятаю
І нізащо я не зраджу їх,
Та в словах нещирих відчуваю
Явну провокацію на гріх.

– Справа в тім, що ти не вбив нікого,
Хоч і міг. Якась причина є.
– Просто я у серці маю Бога,
І таке призначення моє.

Та й не міг я в дівчину стріляти,
Бо жінки для мене – то святе…
– Що ти про жінок тих можеш знати,
Все це хизування, все пусте.

А тепер розказуй про Оксану.
– Про яку? – перепитав Андрій.
– Вдруге я запитувать не стану,
Бачу, ти довершений крутій.

Чуєш, про Оксану я питаю,
Ту, що крикнула тобі “Стріляй!”
– Що сказати? Я її не знаю.
– Скоро будеш знати, постривай!..

– Дивовижні, незбагненні речі,

Краще розкажи, чому цей мрець
Заховався за дівочі плечі,
А не вийшов на відвертий герць?

Слідчий раптом знітився від того
І поглянути не знав куди,
А тоді покликав вартового
І промовив глухо: – “Відведи!”
5
Вранці знов на допит. В кабінеті
Не було нікого. На стіні –
Їх вожді давилися з портретів,
Від яких – морозом по спині.

Двері відчинилися раптово,
На порозі стала, як мара.
Все обличчя в синяках і крові.
Ще дівча, а ніби вже стара.

Не повірив, – це і є Оксана?
Може, підмінили? Ні, вона.
Бідна, нещаслива, красна панно,
Та яка ж твоя у цім вина?

– Я скачала, – мовила крізь сльози, –
Що знайома з вами вже давно.
Це неправда, але їх погрози…
Били страшно. Та й усе одно…

– Ні, не так, моя прекрасна панно.
Відмовляйся від усіх зізнань,
В цих катів є сатанинські плани.
Ти не бійся і твердою стань.

– Досить пропагандою займатись, –
Слідчий його грубо обірвав. –
Краще буде вам обом зізнатись,
Хто майора вбити наказав?

– В чім зізнатися, людці погані? –
Гордим криком відповів на крик. –
Не достойні ви цій ніжній панні
Навіть зав’язати черевик.

Ви ж собі дозволяли, хамлюги,
Познущатись над лицем її.
Хто ви є? Московські підлі слуги.
Згинете усі ви, холуї.

В чому бачите її провину?
Хочете згубити нас обох?
Відпустіть невинну цю дитину,
Бо усіх вас покарає Бог.

Слідчі навалилися на нього,
Кожен докладався, як вже міг,
Потім потягли напівживого
Й кинули у карцер за поріг.
6
І на тому слідство зупинили.
Почалася інша коловерть.
Суд відбувся. Дівчину звільнили.
“Буревію” присудили смерть.

– Так і надо етому бандері! –
Охоронець кинув йому вслід…
Зачинились металеві двері,
І навіки зачинився світ.

Згадував про друзів, про повстанців,
Де їх сотня, у яких світах?
Б’ються з ворогами, як спартанці,
У Розтоцьких голубих лісах.

Б’ються вже без нього.
Вже без нього Далеч переходів не одних,
Біль поразок, радість перемоги, –
Вже без нього буде все у них.

Як їх зустрічатимуть у селах
У свят-вечір, на Різдво, Йордань,
Стомлених, та все-таки веселих
Молодих сподвижників повстань.

В камері вологій і холодній.
Де під стелею мале вікно,
Він відчув знесилений, голодний:
Буде жити в світі все одно.

Може, це подібне на оману.
Тільки звідки бачення таке:
Вийшов він із хлопцями з туману,
А повітря чисте, аж п’янке.

Йдуть собі поволі, як на волі,
Наче легендарні козаки.
Чути ніжне шелестіння в полі.
Голоси дівочі з-за ріки.

Пахне цвітом, пахне теплим літом,
Від краси хмеліє голова,
На майдані їх вітають діти,
Кажуть найприємніші слова.

А довкола ніжна, ніжна зелень
І такий первісно-чистий світ.
Ходить товариство їх веселе,
Їм дорогу накриває цвіт…

Раптом стрілянина почалася,
Грюкіт, стукіт, солдафонський тон:
– Ти Андрей Високій? Собірайся!..
Боже, обірвали такий сон.
7
Слідчий пильно втупився у нього,
Як павук у жертву, І мовчав.
– Жаль тебе, такого молодого, –
Ніби співчуваючи почав. –

Хочеш жити?
– Дуже хочу жити!
– То за чим затримка, йди, живи.
Та віднині маєш нам служити.
– Отже, я потрібний вам живий?

– Ти розумний, гордий і сумлінний,
Ще повчився б, мав би гарний фах,
Та й не може ціле покоління
Так безумно гинути в лісах.

Якщо будеш з нами працювати.
То присудять до п’яти років…
– З вами працювати – то продати
Україну, друзів та батьків.

– Та ніщо не треба продавати…
– Ти мене вже більше не повчай.
Ще скажи, таких, як я, багато?
– Вистачає дурнів. Прощавай!
8
І останні днини і години
Він провів в глухій самотині.
Посилав до милої родини
Молитви і роздуми сумні.

Все дитинство раптом просвітліло,
Наче від небесної зорі,
Захололу душу розігріло
О суворій зимовій порі.

Як у їхній затишній квартирі
Завше панувала доброта,
Як жили у злагоді та мирі.
Разом відзначали всі свята.

Як батьки його благословляли
На подвижницький, повстанський шлях,
Місяці чекали і не знали,
Де, в яких він сотнях і лісах.

Дочекалися. Дорогу хресну
Їхній син доход до кінця.
І єдина втіха, що воскресне
Ще колись у молодих серцях.
9
Все. Кінець. Везе його машина
Боковими вуличками геть,
І для них він більше не людина.
А бандит, засуджений на смерть.

Жаль, нема відкритого віконця,
Перед смертю душу б хоч відвів,
Міг би надивитися на сонце,
На родинний і коханий Львів,

І востаннє поглядом пробігти
По майданах, вулицях, стежках.
Де юнацькі потаємні міти.
Де він почувався, наче птах,

Де злітав аж на Високий Замок,
Там розводив з хлопцями вогні!
Дивився, як поза лісами
Догорали тихі-тихі дні.
10
Зупинились. ї здавило груди:
Вже його виводять на майдан,
А навколо люди, люди, люди.
Біганина, крики, балаган.

В центрі риштування піднялося
З дощок та обструганих стволів,
Двоє в’язнів там простоволосих…
Здогадався і отетерів.

Ось яку придумали їм страту –
Це ж прилюдно вішатимуть їх,
І людей зігнали – ніде стати.
Послизнувся і упав на сніг.

Охоронці вихопили зброю,
Та підбігла жінка молода:
“Де здавайтесь, хлопці, ви – герої
Проказала й руку подала.

А рука гаряча, як у мами:
“Витерпіть страждання до кінця,
– Сірі очі, сповнені сльозами,
– Захист Вам у Господа-Огця”.

Жінку відштовхнули в кучугури,
А його за руки потягли.
На підмості кат стояв похмурий,
Збоку – два повстанці, як орли.

Мовчки переглянувся із ними,
То були легші із Карпат,
З поглядами гордими, палкими,
І відчув себе, як їхній брат.

На майдані, де не раз проходив,
Зустрічався з друзями не раз,
У січневу, люту непогоду
Настає його останній час.

Неспокійне серце без упину
Шаленіло, рвалося з грудей.
І шукав, шукав свою родину
Серед розхвильованих людей.

Не знаходив. Може, і не знали,
Може, їх спровадили в Сибір?..
А на місто хмари наступали,
Вітер вив, немов голодний звір.

Емгебист із восковим обличчям
Шепеляво грізно виступав.
Проклинав і поглядав убивчо
На несхитних вояків УПА.

І тоді в єдинім онімінні
Троє їх на весь притихлий Львів
Вигукнула: – Слава Україні!
Хтось: – Героям слава! – відповів.

Кат вхопився за свою роботу,
Мов змія, звивалася петля.
– Слава! – ще гукнули патріоти,
Й важко похитнулася земля.

Знову покотилося, як лава,
Через весь майдан із вуст в вуста:
– Слава! Слава вам!
Героям слава! –

Україна мовила свята.
Раптом білий птах спустився долу
І на поперечині присів,
Люди загукали: – Голуб, Голуб!
– Божий дух зійшов! – казали всі.
Емгебист повів свою команду,
Їх сліди накрив холодний сніг.
Дівчина палаючу троянду
Кинула повстанцеві до ніг.

Аж до ночі там жінки стояли,
Промовляли тихо молитви,
А над містом ангели співаєш:
“Господи, героїв оживи!”

* – райони Львова
** – пасмо гір на Львівщині
*** – німецький пістолет-автомат

1999

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5,00 out of 5)


ЛЬВІВСЬКИЙ ЛЕГІНЬ - ЛУПІЙ ОЛЕСЬ