ТІНЬ
Між могил на цвинтарі каплиця,
Потемнілі стіни, мох, вікно.
За вікном у тій каплиці – вбивця.
Хліб жує і п’є терпке вино.
Двадцять літ одбув і повернувся.
Притаївся. Згорбився. Притих.
Серед мертвих потихеньку вбувся,
Не знайшовши місця між живих.
І тепер один, як вовкулака,
Самотою доживає вік.
Був у нього вірний друг – собака,
Але й той не витримав, утік.
У дворі – нікого. Сиві сосни
Шарудять у шиби день при дні,
І душа – як пустка: мертва совість
Десь у ній похована на дні.
У село не йде він. Як ходити,
Як дивитись в очі земляків?
Вийшов якось, а назустріч – діти,
Як дві краплі, схожі на батьків.
І жінки, у вдовах посивілі, –
Кожна стороною обмина, –
Погляди важкі і наболілі,
А у них – зневага мовчазна.
Ні, в село не йде він. Серед ночі,
Як сновида, ходить між хрестів,
І сльозяться очі-поторочі –
Не такої долі він хотів.
Він хотів найпершим з перших стати,
За владику бути на селі.
Клекотіла битва на землі, –
Він ховався на горищі хати.
Ким він став? Убивця. Поліцай.
Одцурались і дружина, й діти.
Догоджав, кричав затято: “Хайль!”
Ради чого? Аби сито жити?
Що ж – минули кулі партизан,
Смерть із ним віч-на-віч не стрічалась.
Він не знав ні болю, ані ран,
Лиш ганьба на все життя зосталась.
І тепер ось – сосни і вино.
Доживай і добувай до смерті.
Дивлячись на цвинтар у вікно,
Іноді він заздрить навіть мертвим.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)