КОРОЛІВНА ” – Королівно, ясна панно…”
– Королівно, ясна панно,
ви себе навік забули!
Що з’єднало вас зо мною,
вбогим лицарем без спадку?
– Мій лицарю, любий пане,
се мені гірка образа, –
я ж не звикла продавати
свого серця за червінці!
– Королівно, ясна панно,
стану вашому належить
багряниця і корона,
а не ся буденна одіж.
– Мій лицарю, любий пане,
та невже я вам миліша
в багряниці та короні,
ніж у простих темних шатах?
– Королівно, ясна панно,
я зовсім безславний лицар,
бо від зрадницької зброї
умираю вдома, в ліжку.
– Мій лицарю, любий пане,
хай впаде за зраду сором,
слави ж маєте доволі:
ви обранець королівни.
– Королівно, ясна панно,
чує серце, що загину, –
хто ж вас буде боронити
від неслави, поговору?
– Мій лицарю, любий пане,
не боюсь я поговору, –
все чиню по власній волі,
бо на те я королівна.
– Королівно, ясна панно,
тяжко буде вам дивитись,
як мене ховати будуть
простим звичаєм, непишно.
– Ой лицарю, любий пане!
Не вражайте мого серця!
Що мені по всіх пишнотах,
як би мала вас ховати?
– Королівно, ясна панно,
заклинаю вас коханням,
майте гідність і в жалобі,
як належить королівні.
– Мій лицарю, любий пане,
нащо сі страшні закляття?
Се ж найгірше в світі лихо –
непрозора, горда туга…
У сільській убогій церкві
грають Requiem органи,
хор голосить Miserere,
люд зітхає De profundis.
В домовині труп лицарський,
біля нього королівна
стала тихо та поважно,
мов до шлюбу наречена.
Не тремтить серпанок чорний,
що вкрива її обличчя,
і горить спокійним світлом
у руці воскова свічка.
По кутах дівчата плачуть,
а в юрбі йдуть поговори:
“Он ота його кохала…”
“Он ота вінка втеряла…”
“Он ота босоніж бігла
і ловила за стремена…”
“Хто ж ота, що стала поруч
коло гробу?” – “Королівна”.
У палаті королівській
темний смуток і тривога
серед челяді двірської, –
щось король сьогодні гнівний:
очі мечуть стріли гострі,
гучно брязкають остроги,
руки стиснулися міцно
на хресті злотистим шпаги.
На порозі паж маленький
став наляканий, несмілий
і промовив ледве чутно:
“Ясна панна там чекає…”
Твердим голосом відмовив
гнівний владар: “Що ж, хай прийде,
хай почує привселюдно
від отця свого прокляття”.
Ще не встиг король скінчити
слів безжалісних, недобрих,
як в юрмі загомоніло:
“Гей, дорогу королівні!”
Поміж лицарів блискучих,
поміж дам препишно вбраних
королівна йде поволі
у буденних чорних шатах,
без серпанку й покривала,
з непокритою косою;
не спуска очей журливих,
не схиля блідого чола.
Затаїло дух лицарство,
пишні дами всі поблідли,
ждуть, мов грому серед бурі,
королівського прокляття.
Але що се? тихо й смутно
забринів старечий голос:
“Ти прийшла, кохана доню?
Сядь, спочинь, моя дитино…”
Ледве вчула королівна
ту лагідну тиху мову,
затремтіла вся і впала,
мов росиночка, додолу.
Мов росинка, що, холодна
та бліда, трималась довго,
цілу ніч на верховітті,
поки сонце не пригріло…
У палати королівські
загостили жаль і туга, –
се були найвищі гості,
та прийшли без етикетки.
20/VI 1901, Кімполунг
(3 votes, average: 2,67 out of 5)