Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







ДОБУШ

Гей, ци чули, люди добрі,
перед ким то ляхи стинуть,
А за ким то молодиці,
а за ким дівчата гинуть?
То наш Добуш, наша слава,
то капітан на Підгір’ї –
Красний-красний, як царевич;
двадцять років і чотири.

Хлопців тисяч єму служить, –
поклонися, лядський крале!
На той топір єго ясний
клали німці много сталі,
А ні тії порошниці
били угри злота много,
А той ремінь більше вартий,
як удвоє царства твого.

Ясна нічка в Чорногорі,
місяць світить, місяць мріє,
А капітан ходить сумно,
чось му серце в грудях мліє;
Ні топірчик вже не пестить,
ні кресак не обзирає, –
Ходить, ходить по долині,
клонить голов та й думає.

Гей, капітан, ти наш пане,
не яло ти сумувати!
Я співак є на Підгір’ю –
не розкажеш заспівати?
Я умію пісней много,
а й потрафлю затужити;
Капітане, ци не кажеш?
Може, хлопців побудити?

Онде хлопців тисяч двісті
полягали по убочі.
Гей, які ж то буйні, жваві,
а які в них бистрі очі!
Бо води ще вни не пили,
хіба кров та буйні вина;
Хліб їх білий не годує,
лиш жуброва солонина.

А капітан став над ними,
рве пістоля, зводить скали;
Грим! – а збруїв тисяч двісті
на ногах вже поставали:
– Що розкажеш, пан капітан? –
Ци палити, ци рубати,
Ци якому королеві
кажеш голов з в’язів зняти?

– Вража голов не пропаде,
заки руська не застила;
Але красна, красна Дзвінка
на вечірки запросила.
Ви підете враз зо мною.
– Як розкажеш – і до грані!
Ти – капітан в Чорногорі,
а ми твої, капітане.

…Ясна нічка в Чорногорі,
світить місяць з звіздочками.
З легінями тисяч двісті
квапить Добуш облазами,
А сова десь затужила,
що аж серце в грудях мліє;
В Чорногорі нічка ясна,
місяць світить, місяць мріє.

– Капітане, завернися! –
Птаха нужду нам ворожить.
– Хто то каже? – крикнув Довбуш. –
Головою най наложить! –
Та й ухопив за пістоля.
– Осьде стою, пане-брате,
Ще раз кажу: завернися!
Осьде груди – мож стріляти.

Так казав Іванчик-любчик.
Ви не чули о Івані? –
Ей, легінь то був хороший,
перший він по капітані;
А капітан єго любить
ліпше, май, ніж топір з сталі.
Як поглянув на Івана –
аж му руки білі вв’яли.

– Тобі сором, славний Добуш?
Маєш в землю що дивити:
Задля Дзвінки-хабалиці
свого брата хочеш вбити?..
Як ти думаш, добра душе,
що та сука тебе любить?
Базарники твої любить!
Завернися, бо тя згубить.

– Аби-сь дав ми тільки злота,
що наповню сю долину,
Аби-сь дав ми вдвоє більше,
то я Дзвінку не покину.
А не хочеш ти зо мною
йти до Дзвінки, – в твоїй волі;
Завернися з легінями,
але Добуш – ні, ніколи!

– Я тебе бих мав лишити?..
Я, твій брат, – тебе самого?
Того люди не діждали,
та й не діждуть люди того.
Гей, наперед, гайдамаки!
Де капітан – там і люде.
Дай ми руку, пане-брате,
гей, гніву вже в нас не буде…

***
– Добрий вечір, красна Дзвінко,
отвори, пусти до хати!
Сімсот хлопців є зо мною, –
а вже час би вечеряти.
Ми принесли срібла, злота,
ми принесли меду много,
Будем їсти, будем пити;
отвори нам лиш, небого.

– Ци то ви там, славний Добуш?
(Ти ся хочеш напивати!
Я ти пива наварила –
буде світ ся дивувати!)
Ей, даруйте, любку любий,
що не можу вас пустити:
Стефана ся от надію –
як узнав би, міг би бити.

– Що ти з своїм чоловіком!
Стефанові я не раджу
Тебе й пальцем докин ути.
Отвори ми, я ти кажу!
– Я-бо кажу, славний Добуш,
що сегодне не отворю.
– А я піду на підсінє
та й з дверми ся сам поборю.

– В мене двері тисовії –
не злодіям до розлому!
– Що ти кажеш, гей, гадюко!? –
кликнув Добуш гірше грому
Та й ухопив за одвірки:
як солома, все ся крушить,
Двері гримли серед хати, –
аж набій тут в уха глушить.

Ей, набою ж ти зрадливий,
ей, набою голосненький!
З капітана кров ся ліє,
впав капітан молоденький;
Впав, конає на мураві.
Кров кип’яча трави росить,
А капітан кличе хлопців,
та й конає, та й їх просить:

– Як я, браття, вже загину,
то зложіть мня на топори,
Занесіть мня, де найкраще, –
занесіть мня в сині гори,
Там, де люди не заходя,
там, де пташки не співають;
Там мене ви поховайте,
най ляхи мій гріб не знають.

А мій топір золочений
в Дністер – Дунай затопіте;
Нехай знають руські люде,
нехай знають руські діти,
Що хто жінці в світі вірить –
мусить марне загибати,
Як ваш Добуш, ваш капітан…
Йой! прости мня, божа мати!

…В Чорногорі сонце сходить,
Чорногора в світлі тоне,
А в скалі там десь глибоко,
там сова десь плаче, стоне.
Але Довбуш їй не чує,
бо в могилі вже не чути
Ані пісню Добушеву,
ні флояри слезні нути.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 4,67 out of 5)


ДОБУШ - ФЕДЬКОВИЧ ЮРІЙ