ГІРКА ЗОРЯ
…І сходить над Дніпром
гірка зоря-полин.
Ліна Костенко
1. Тривожність
Так і сплю – з тривожними очима,
Слухаю, як серце стукотить,
Як всю ніч нечутно і незримо
Вісь Землі в Чорнобилі скрипить.
Бачу як журавлики з паперу
Рятівними птахами надій
Падають у Прип’ять стоозеру
І шукають зцілення у ній.
Поніміли села і причали,
Де стояв реактор – саркофаг.-
Ті, що атом з Прип’яттю вінчали,
Криводушно каються в гріхах!
Тихо й страшно дихають турбіни,
Вже тривожність – ока не зімкне,
І Чорнобиль болем України
Вічно буде мучити мене.
ІІ. Сосни
Дарма, що в лісі холодно, – іду,
Цілую кожну сосонку очима, –
Він пережив чорнобильську біду,
Але його краса – неопалима.
Ті чорні сосни – я їх обмину,
То жертви радіації – вже мертві…
Ось білочка стрибнула на сосну,
Можливо, теж призначена тій жертві.
А онде крук дрімає на сучку,
Навшпиньки шелест ходить по гущаві…
Я відслоняю тишу сторожку
И молюсь на сосни – бані величаві.
Той ліс – немовби замкнутий собор,
Моя молитва кане в безгомінні,
А мертві сосни тихо, як дозор,
Стоять, завмерши в чорному одінні.
III. Роковини
Знов запахло весною – квітень
Чути говір бурхливих рік.
Так довірливо сонце світить,
Як світило воно й торік.
І не тільки один Чорнобиль
Після року тяжких терпінь
Чорним спомином, як в жалобі,
Перев’язує давній біль.
Він у пам’яті – наче знімок,
Той оголений рік жалоб:
Затонув “Адмірал Нахімов”,
І зійшлись поїзди у лоб.
І страшні снігові завали,
І лавини, що сходять з гір…
Скільки горя за рік упало,
Надломилося людських вір!
Катастрофи й стихійні лиха –
Як із чистого неба сніг
Так, мов хтось насилав їх стиха
Й випробовував нас у них.
Та з приходом весни природа
Воскресає, всьому на зло,-
Потепліло надворі – й сходить
Ярина й молоде зело.
Заживають у серці рани,
І співають в садах дрозди…
Тільки страшно, щоб знов неждано
Не наслав хтось на нас біди.
IV. Бджоли
Ще природа заспана і гола,
А верба аж міниться – диви! –
Кожну вітку з котиками бджоли
Обліпили з ніг до голови.
День стоїть, наповнений, мов келих,
Тишею, що стигне на лугу,
Тільки бджоли на віолончелях
Виграють, збираючи пергу.
Не бояться радіонуклідів,
Ні роси, холодної, як мла,-
Мабудь, хтось їм загодя повідав,
Що верба у лузі зацвіла.
Так уже стараються ті бджоли,
Невсипущі в музиці й труді,
Так гудуть і нишпорять довкола,
Мов на зло Чорнобильській біді!
Що їм світ, спечалений в нещасті,-
Цілий день клопочуться собі,
Золоті, мов котики пухнасті,
Що цвітуть на збудженій вербі.
V. Мертве поле.
Так тепло – земля як рута,
Буяють сади та й ліси,
А в полі життя не чути,
Не видно його краси.
Нема орачів на ньому,
Ні злаків – лише трава,
Та вітер чи гуркіт грому
Над ним пролетить, бува.
Те поле святого хліба
Не родить вже другий рік,-
Заросле й забуте – ніби
Його хтось на смерть прирік.
І, мабуть, нескоро буде
На ньому рости пашня,-
Даремно те поле люди
Думками орють щодня.
Засохле, як хліб на сонці,
Запечене кров’ю сердець,
Те поле засіяв стронцій,
Страшніший за всяку смерть.
Те поле приспала тиша,
Тривожна, як в дні чуми,
І тільки полинна тирса
На лоні його шумить.
Поглянеш – таке безкрає,
А мов неживе кругом,-
Так, мабуть, дитя вмирає
З чиїмось тяжким гріхом.
VІ. Гірка зоря.
1
Гірка зоря, що на Чорнобиль
Упала – нагло, як стріла,
Крилом зловісної хвороби
Усіх нас, мабуть, опекла.
Ми безборонні перед нею,
Схрестивши руки, стоїмо
І мовчки, вражені зорею,
Свого призначення ждемо.
Адже ми жертви лейкемії,
Від неї ліків ще нема,-
Як меч караючий, тяжіє
Трагізм епохи над всіма.
Він так загрозливо уперше
Завис над головами нам,-
Під тягарем його, завмерши,
Ми й смерть звіряємо життям.
Ми не страхуемось од смерті
І не впадаєм в сум’яття –
Одначе будемо відверті
Перед жорстокістю життя:
Зоря, що впала на Чорнобиль,
Гірка і гостра, як стріла,
Крилом зловісної хвороби
Вже й наші душі опекла.
2
Не те вже нині наше сьогодення,
Не те, хоч ми й по-давньому живем,-
Зоря Полин, відома з Одкровення,
Упала в Прип’ять атомним вогнем.
То не зоря – а притча во язи цех,
І суть не в ній, а наслідках її:
Були, звичайно, жертви інквізицій,
Але ж були безумні мудрії.
І хто керує світом – невідомо,
Забув про нього й Бог на небесі,-
Якщо ми будем жити по-старому,
То й без потопу згинемо усі.
Чорнобиль попередив нас: мовчання –
То самогубство!
Чуєте чи ні?! –
Не дай нам, Боже, каятись в одчаї,
Не дай прозріти – в атомнім вогні.
VІІ. Нове літочислення
1
Сталося те – що й статися повинно,
Вже безсилі скарги і плачі,-
Ти й тоді мовчала, Україно,
Як почула вибух уночі.
Ти лише тремтіла, як в ознобі,
З кляпом в роті –
Спокій берегла
І збирала вісті про Чорнобиль,
Як жебрачка – крихти зі стола.
А тобі – то атомні аз-буки,
То бадьорість фальші й глупоти,-
Лжепророки іменем науки
Вимагали жертв і німоти.
І самі, з холодними очима,
Хоч весь край у стронції горів,
Як святкові жертви, невмолимо
На парад зганяли школярів.
Їх колони – мертво, безгомінно –
Йшли, як на бенкет в розгул чуми,-
За чиєсь безумство, Україно,
Ти платила рідними дітьми
Ти була приречена, як здобич,
Ти лише тривогою жила
І збирала вісті про Чорнобиль,
Як жебрачка – крихти зі стола
2
Час минає швидко і невловно,
Хоч-не-хоч, минає і життя,-
Ті, що у вогонь саможертовно
Кинулись, відходять в небуття.
Люди прокидаються зі страху,
Воскресають мертві і живі:
Той – поклавши голову на плаху,
Цей – почувши кривди вікові.
Час зриває маски і перуки,
Видно всіх – і речників брехні,
І бездушних виродків, що руки
Гріють на чорнобильськім вогні!
А великий мученик-Чорнобиль
У своїй трагедії живе,-
Ще від неї (час його сподобить)
Піде літочислення нове.
3
Сотні літ поволеньки пролинуть,
Стронцій розпадеться і помре,-
На новому полі неодмінно
Час його, мов попіл, приоре.
Знов життя повернется в Чорнобиль,
Зацвітуть жоржини коло хат,
Й може, знов лелеки довгодзьобі
Виведуть цибатих лелечат.
Час очистить Прип’ять незглибиму,
Оживуть і луки, і сади,
Та Чорнобиль вічно берегтиме
Хрест своєї чорної біди
Вічно буде пам’яттю судити
Тих, що розп’яли його в огні,
І з ребра, що стронцієм пробите,
Кров його тектиме по мені.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)