ЧУМАЦЬКИЙ ВІЗ
У Крим далекий виряджали сина.
Волів купляли, ярма і занози.
На оболоні мати голосила
І виливала на чумарку сльози.
Гули степи. Воли жували літо.
Печаті ратиць відміряли дні.
Туди ішли – як оживало літо.
Назад брели по мертвенній стерні.
Топили серце чумаки у кварті.
І, розхитавши гопаком корчму,
везли в степах, просмолені, чубаті,
важченну сіль, тараню і чуму.
Вона цвіла єгипетським намистом,
турецьким капцем в’язла до стопи,
і гайворонням, ніби чорним листом,
із неба облітала на степи.
Пограбувавши золоті хороми,
вітри в гаях ділили бариші.
Росла у тілі передсмертна втома,
передпісенна туга – у душі.
Полудрабок здригався під рукою,
гойдалось небо і пливло, пливло…
І, захлинувшись тугою терпкою,
лягав чумак пилюці на крило.
Виймали хлопці із ярма занози.
Шапки здіймали, випрягши волів…
Вогонь в’їдався в чорні ребра воза,
прив’язані за дишель до землі.
Худі тополі сплять довготелесо
над безгомінням стомлених доріг.
І полум’ям обгризені колеса
під вічним небом замітає сніг.
А в небі сяє між своїм обозом
Великий Віз безсмертністю коліс…
Оце і вся різниця поміж возом
і мрією про той же самий віз.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)