ЮРКОВІ, САМОМУ СОБІ Й ВІКТОРОВІ. САМЕ В ТАКІЙ ПОСЛІДОВНОСТІ
Сорокаріччя дихає в обличчя.
– Кому – кричить – на той бік, у заріччя? –
Веселий перевізник Харитон.
А ми завмерли на краю сторіччя.
Невже до нас звучить ця форма клична,
Цей кепський жарт, цей фамільярний тон?
Та нам же ще до Відня й до Берліна!..
Але вода вдаряє під коліна
І громіздкою робиться хода.
І не спасуть вже й наше покоління
Всі мантри, заклинання і моління,
Всі бу-ба-бу і шабадабада.
Це лиш антракт! Ще буде друга дія!
Це ж наша “La Divina Commedia”.
Комедія! Хіба ж не дивина?
Останній чар повергнутого змія –
Що більше важить не сама подія,
А почуття, що збуджує вона!
In mezzo nel cammin di nostra vita…
Душа яріє, смутком оповита.
Ярій, душе, ярій, та не ридай!
Твій розпач – марний! Перспектива – світла!
Коли ж розпука у тобі розквітла –
Продай себе, або в оренду здай!..
Середній вік. Часи середньовіччя.
Ми досягли їх, трохи навіть швидше,
Ніж планували в золоті роки.
Підсунулись впритул – куди вже ближче.
Та в дзеркалі не втопиться обличчя
І не почнеться відлік навпаки.
1999
(1 votes, average: 5,00 out of 5)