ГЕРЦЬ. Думка Семенової смерті

Всевладна, неминуча я, нівроку.
І невмолима. Чують мої кроки
Здорові й хворі, кучеряві й лисі.
Чого ж, дурна, плелася стільки років
За голодранцем тим із-понад Висі?
Я над його колискою гойдалась,
В порожніх горщиках йому дзвеніла.
І щоб тепла у ньому не зосталось,
В морозні ночі в хаті вовком вила.
Воно ж, дивись, росло собі, нужденне,
П’ялось на ноги, ніби й не до мене,
Серед братів своїх і темне, й чорне,
Та беручке напрочуд і проворне.
Ну, думала, хай поживе до часу.
А там уже, як трапиться нагода,
Віддам цареві на гарматне м’ясо,
Чи повалю у лісі під колоду,
Або втоплю в горілці, в ополонці,
А чи спечу на степовому сонці…
Та виросло ж! Вже й дівчина Олена
За нього заміж восени пішла.
На раз цвіли та облітали клени
На цвинтарі старому край села.
І чоловік став забувать про мене…
Не раз, не двічі я собі казала:
Як смішно люди граються в життя.
Ти їм кінець на час якийсь відклала,
Вони ж устигли вигуцать дитя…
І раптом світ світ мені підкинув діла!
А крові, крові – скільки захотіла,
Рік чотирнадцятий розцвівся мною
Та вірною сестрицею-війною.
І так мене робота закрутила
В окопах, по ярах та по хатах,
Що мало я його не загубила,
Та все ж знайшла в Мазурських болотах.
– Агов! Семене, не забув мене? –
На голову – шрапнель йому гарячу.
Семен вже той не стогне і не плаче,
Лиш зуби зціпив і царя кляне.
Що заспіваєш, хлопче, цього разу?
Он від вогню й болото висиха.
Ану, скуштуй іще німецьких газів…
Вже й наковтався, а не подиха.
Чи то Семен, чи згусток горя чорний?
Земля і небо мною обляглись…
Воно ж таке живуче і проворне,
Дивись, іще повернеться на Вись.
Заради жарту дам йому відстрочку,
Коли з такого пекла вирина.
Ще в’ється нитка із його клубочка,
Мужицька нитка, сіра і пружна…
Семен приніс до рідної оселі
Рубцьовані надії, та живі,
Червоний бант на вилозі шинелі
Та ще бунтарську думку в голові…
Росла в Семена донька-одиначка
І злидні, наче в стрісі горобці.
Ще буде плач, це ж поки що заплачка!
Вертися, хлопче, у моїй руці.
Нема земельки царському солдату,
Багатії на бант отой сичать.
Щоб пусткою не обернулась хата,
Навчився людям чоботи латать.
А що ж? нехай злидар іще подиха.
Я ж вдосталь припасу йому нещасть –
І голоду, і холоду, і лиха.
Нехай Семен іще потопче ряст…
А там, дивись, вищанські голодранці,
Як запарує весняна земля,
В ліс до повстанців подадуться вранці,
І мій Семен між ними закружля.
І я йому влаштую перетруску,
Щоб знав: я різна, а таки одна.
У душу буде штиркать сатана
Багнетами Денікіна, Маруськи,
Петлюрівців, Григор’єва, Махна…
Та що за переміни, що за диво?
Хіба це смертний, господи прости?
Раніш до мене ставився поштиво,
Раніш просився слізно: відпусти!
І я його за виграшки щадила,
То тішилась, то бавилася ним.
Хоч і до біса цвинтарного діла,
Приємно жартувати з молодим.
А він своєї он співає:
За землю, волю, за соціалізм!
Все по степах шаблюкою махає,
Як пломінь, що зродився з людських сліз.
Стривай-стривай, діждуся дня отого,
Коли мене шукати будеш сам.
Одна дорога до мого порога,
Бо що тобі він дасть, той комнезам…
А я ж така всевладна й неминуча,
Хоча, признатись, успіхи не ті,
Бо стали люди степові живучі,
Все важче їх косити у гурті.
А я таки тебе струшу, як грушу,
З шляху твойого, хлопче, не зверну.
Я ще до тебе в невгамовну душу
Опівночі з утинка зазирну.
Ще з того дива наварю я пива…
Чекай, чекай, артільний голова.
Ти ще побачиш, як червоний півень
Вночі на хаті в тебе заспіва.
Радієш, що до гарної родини
Віддав дочку невіщити на яр?
Радієш, що “Гутап” дає машини,
Дає новий для тсозу інвертар,
Що фиркають “фордзони”, як бізони,
Що в закутках принишкли вороги,
Що зять твій через межі, перегони
Потяг заморським трактором плуги?
Повеселись, порадуйсь, чоловіче.
Ростуть внучата й повнозерний сніп.
І день новий прощається із ніччю.
І всьому, звісно, голова – твій хліб…
Не поспішай. Прочахне хай, просохне…
Ще вчиниться такий тобі розор,
Що в тсозі вся худоба передохне,
Голодомор змете зерно з комор.
Зімну тебе, скручу твоє старання,
Підріжу крила, щоб не зміг літать.
Забудеш ти своє голодування
Та пригадаєш в час отой неранній,
Як людям драні чоботи латать…
А як тепер, товаришу Семене,
Мо’, час тобі збиратися чи ні?
Ти, бачу, гордий, не спишиш до мене
І знов роботи завдаєш мені.
Та все ж перегризу твоє завзяття,
У п’ятдесят зроблю тебе старим.
Ось ти на фінську випровадиш зятя,
Аби довіку не зустрітись з ним
Та більше не почуть його гармошки
Ні на обжинках, ані на сівбі,
Щоб йшли до хати чорнії ворожки
І не принесли радості тобі.
Щоб горювала донька і онуки,
І ти із ними гірко сумував,
Й недосипав ночей своїх з розпуки,
Та щастя розгубив усе, що мав.
Нашлю на тебе блискавиць і грому,
Ввіллю у серце лиха каламуть.
Я так зроблю, що прийде зять додому,
Вже як тебе на цвинтар віднесуть…
Натішуся. Та буде це пізніше.
Тим часом хай Семен іще подише.
А я зберу із Гітлером в обнімку
Банкет кривавий у оцім степу
Та приведу сюди фашистку-німку,
Війну – мою натхненницю сліпу.
Щоб і Семена, і його родину
Замордували, душі розтовкли,
Щоб у плуги впрягали, як скотину,
Щоб з них червоні ріки потекли…
Щоб у людей робітних відібрали
І щедре сонце, і веселий лан.
Щоб хлібороби в борозні вмирали
Та нагаєм їх бив плюгавий пан…
Живучий мій Семен таки і впертий,
Йому вже, бачте, ніколи і вмерти.
Він хлопців у обмотках, полонених,
Від голоду рятує і від ран.
У дальні села та в ліси зелені
Випроводжає їх до партизан.
А чи не від отруйної “вологи”,
Яку Семен у погребі зберіг,
Німецькі коні простягнули ноги,
Як тільки пастись вийшли на моріг?
А чи не від Семенової злості,
Від гніву, що у ньому не зачах,
З пшеницею комора на помості
Запломеніла в німців на очах?
Я ж невідступна, і мені-то видко
Усі оті Семенові діла.
От походжу коло його сусідки,
Аби його жандармам продала.
А я вночі коло Семена буду…
І прийде Лойко, той рябий Павло,
Що до війни як злодія-приблуду
Його спізнало гірко все село,
Що поліцейські пригвинтив підкови
І вдосталь вже попив людської крові…
– Ти ще живий? – процідить Лойко з ночі
І матюками в хаті загуде.
Семена люто вдарить межи очі
І на жахну розправу поведе.
– Семенові гарячих для початку
Сипнем во славу нового порядку! –
Гулятиме в поліції до рання
І крик, і стогін, нагаїний свист.
– Ну, що? Згадав своє головування?
Кажи, згадав, совєцький активіст? –
Живучий мій Семен таки і впертий.
Ніяк не хоче, бачте, він померти…
Ще йтиме у концтабірних колонах,
В болото буде падати руде,
І на моїх уже останніх гонах
Його на ноги знов життя зведе…
Як дні настали для пришельців чорні,
З етапів люди в села розповзлись…
Ревли йому мої криваві жорна,
А все ж, дивись, вернувся знов на Вись.
І з того часу танути, як свічка,
Понівечений буде на печі.
Думок сувої доля-степовичка
Семенові гортатиме вночі.
Ще буде йому холод та безхліб’я,
Благатиме цигарку хоч одну б,
З свого нещастя усмішки подіб’я
Вряди-годи він вимучить із губ:
– Чи скоро наші хлопці до Берліна
До того розпроклятого дійдуть?.. –
А за вікном уже осокорина
Шелеснула з бруньок весняну суть.
Задихають жаданням перелоги
З-під залізяччя в небо молоде.
Травневий дзвін – стокровна Перемога
Семена знов на ноги підведе.
І він тоді поволі вийде з хати
Та гляне на весну, на зелень-руть.
Йому новонароджені лошата
На вигоні надію проіржуть.
А руки вже не втримають чепіги,
І в дальніх гонах років не дістать.
Ні, чоловіче, степової книги
Тобі ніколи більше не верстать…
Семен тим часом кашлятиме кров’ю,
Зі мною в герці, хоч у світі й мир.
Та двох онуків обів’є любов’ю,
Сиротенят із повоєнних нір…
А я вже нагулялась, навтішалась.
Від куль і бомб, снарядів і ножів
Мільйони душ – мої, та ще зосталась
Семенова душа, іще він жив.
Прийшла до нього в мороці густому:
– Ходім, ходім, життєва ненасить!
– Відстань, проклята, внукові малому
Мені ще треба чоботи пошить… –
І під моє тужливе здивування
(Де джерело твоїх, Семене, сил?)
В голодне новорічне щедрування
Він чоботи оті знімав з правил.
Мовчиш? Чого мовчиш, онуче?
Лягла на губи вдячності печать?
– Найди, Олено, хлопцеві онучі,
Йому ж до клубу… рік Новий стрічать. –
І каганцями висвітлиться хата,
З кутків крихтини радості збере…
Дружина теплу хустину волохату,
Немов судьбу, навпіл передере.
І зійде тиша над межею змоги,
І ляже, втихомириться Семен,
Неначе вершник у кінці дороги
Зомлілі ноги витягне з стремен.

У погляді збереться щем досади,
Любові, і жалю, і доброти.
Покурить ще міцного самосаду…
– Іди, малий… тобі далеко йти…

Малому плакать і в снігах блукати,
Як рік Новий справлятиме зима.
Повернеться до дідової хати,
А діда вже… а діда вже нема.

І сніговиця дутиме в сирени
Отак, як і тридцяток зим тому,
Та златопільська дівчина Олена
Поставить свічку в головах йому…

Чорніє серед білого могила…
Ні голосінь, ні півчих, ні попа,
Лиш вітер розпростер багряні крила
І над мовчанням людським закипа.

Товариш, друг іще по комнезаму,
Що промовлять перед людьми не звик,
Наважився – відрив стотонну браму:
– Він був громаді добрий чоловік…
На домовину мерзла грудка впала,
Нараз той звук різкий серця обпік…

Всесильна я! Усе-таки здолала!
Ну й наморив мене цей степовик…
Коли дивлюся, аж стоїть хлопчина,
Не плаче (бо на людях), хоч поблід,
Семеновими сірими очима
Зорить онук його на білий світ.

Ввібрав думки Семенові й надії
Ще й слово взяв, що серце відчиня,
В бою зове, в гіркій недолі гріє…
Коли звелося більшовиченя?

І так мені смертельно тоскно стало:
Виходить, я Семена не забрала?
Хлоп’я ж завзяття вчилося у нього.
У світ широкий, де добро і зло,
Продовжувать Семенову дорогу
У чоботях Семенових пішло.

Хіба ж то ваша сила непоборна?
Ну що ж, іди, малий, не заблудись…
Воно, таке бідове і проворне,
Іще, гляди, повернеться на Вись.

(3 votes, average: 4,00 out of 5)