КАЗКА
Колись давно
вона була одна у матері і батька.
Звалася царівна.
ти прийшла до мене
кладкою весни,
теплі стопи
вигрівали
пуп’янки фіялок.
Коли батько з матір’ю
пішли у подорож,
з якої не вернулися ніколи,
царівна подружила з стінами
і розмовляла з ними.
Стіни слухали її,
любили її лагідні слова.
вітер на узліссі
намагався виссати
твої дівочі
груди,
видути твою красу
і молодість.
Люди заздрили її самотності,
вислали чаклунку, щоб забрала
від царівни стіни, щоб дихнула
чарами на очі, на уста, на вуха –
і царівна перестала бачити,
згубила мову, перестала чути.
роз’ятрені уста,
забризкані червоним,
кидали на нашу молоду любов
закляття.
Молода царівна лежала в тіні
дерева на роздоріжжі, а роки проходили
і стопами затоптували її
в землю.
я пригорнув тебе,
і ми взяли,
що визріло для нас
під місяцем,
то
поцілуй мене
ще раз
Тоді прийшов царевич.
Поглядом прибив чаклунку
до стовпа,
забрав від неї стіни
і пішов на роздоріжжя.
Подихом відкрив царівні очі й вуха,
подихом віддав їй мову.
Вона його пізнала – піднесла до нього
білі руки, як дороги.
поцілуй, бо скоро
вітер видує красу,
а з серця
потече вода.
Вони жили по двох боках дороги
до кінця своєї вічности.
Щасливі часом.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)