Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові



ЖУЛИН І КАЛИНА. Казка

Глухо, тихо доокола,
Все в темку щезає,
Понад Дністром, понад бистрим
Сив туман лягає.
Лиш далеко в густих корчах
Тлють вовчі зірниці,
Лиш далеко очеретом
Сверкають лучниці.
Жулин блуден, самооден
Обманцями ходить,
Через густе хащя дреся,
Болотами бродить.
Ходить, гонить, не тямиться,
Облудом, пітьмою,
Шум і закрут у голові –
Шибаєсь собою.
І спинився на березі,
Головочку склонив,
І тяженько задумався,
І сльози не вронив…
Рум’яноє лице зблідло,
І губи зів’яли,
Серце єго в горюванні
І душа в печалі.
І, кленучи сам собою,
Взявся нарікати:
“Проклятая розлучнице!
Нащо світ в’язати?
Розігнала-сь дрібні діти…
Нащо-сь мя зводила?
Через тебе лишив милу,
Ти мя спечалила!
Був-єм тобі все вірненький,
Згадував гадочки –
Все пропало, минулося,
Заростуть стежочки.
Ти не була мені щира,
К собі-сь принаджала;
Як роздав-єм срібло, злото,
З мене-сь ся сміяла.
У грудь нині розпукою
Печаль ся копає.
Ах, змарнів-єм, почорнів-єм,
Серце ми ся крає!
Чи я ходжу, чи я ляжу –
Життя проклинаю,
Бідне серце зайшло кров’ю,
Сльози проливаю!
Щастя знило, мир розбився,
Лиш мені тужити.
Лучче гнити в сирій землі,
Як під сонцем жити!”

***
А по Дністру б’ють вовноньки
В крутім береженьку,
Ватра верх вовнь розлилася
Скрізь пітьму темненьку.
Сині тумани димляться;
А з ватри хилиться
Гарна діва, круглолиця, –
Єй свита рясниться…
Красне личко бліденькоє,
І очі чорненькі,
Розсипаються густенько
Косоньки жовтенькі.
Клекотять вовноньки бистрі,
Глухо, тихо б’ються,
Поверх вовнь тумани сині
[З] ватров зливаються…
Жулин руки звів злегонька,
Лице розтліває;
К гарній приступив Калині,
Стиха промовляє:
“Чи ти туда, блудна, ходиш,
Люба красавице?
Чого глядять чорні очі,
Блідне круглолице?
Чи близький дім, чи далекий,
Дорога бріднява?..
Як гляну на тя – марнію,
Миленька, білява!
Темне нічка, бистра річка,
Студен вихор віє –
Занесу тя додомоньку,
Грудь моя загріє”.

***
Поглядає відьма вкосом,
Кплячись, посміхає,
Очі вуглем ярим тліють…
К ньому промовляє:
“Горе тобі, невдячнику!
Загинеш марненько!
Запро тебе кляла-м життям,
Ізісхло серденько,
Дні і ночі сльози лляла-м.
А за вірність мою
Мене-сь забував нещиро,
Лишив сиротою!..
Присягав передо мною,
А другую-сь любив;
Я в сльозах ся розпливала,
Ти з нев ся голубив.
Лучше було б не любити,
Ніж любов зраджати!
Горе тобі, невдячнику,
Марне загибати!
В бистрім Дністру глухо, тихо,
Пісочок дрібненький,
На дні двір мій з вовнь прозристих,
Ясний, студененький.
Пісок очі виїдає
В синій колобані;
Скучно там є і сумненько,
Тяжке горювання.
Світличенька без оконець –
Сонце не загріє,
Сама журюся собою,
Вітер не завіє.
Заведу тя, мій миленький,
В тую світличеньку,
Обійму тя, поцілую,
Пригорну к серденьку.
Постелю ти ладно, гладко
Пісочок дрібненький,
Покладу ти під головку
Та рінець біленький”.
Відьма чорними очима
Скрізь серце прошила;
Свита рясно провівала,
Вся ватрою тліла.
Під нев земля ся розпала –
І щезла, кленучи…
Поверх поломінь палала
Синя, клекотючи.
Закрутився буйний вітер
На роздорожищі,
Клубить піску туманами,
І кипить, і свище.
І луч синій ясно сверкне,
Щезне, знов затліє –
Серед вихра забіліє,
Ниє, маячіє…
Глухий гомін доокола,
Хащі ся згинають;
І тріскучий грім ударив –
Граньці-сь розсипають.

***
Жулинові проканули
Сльозоньки дрібненькі,
Стигло серце спечалене
В розпуці лютенькій.
Б’ється в груди білов руков
І клене собою.
І серденько промерзало,
Запли[ва]ло крвою.
“Ах, Калино, красавице,
Щиро-сь мя любила!
Горе ж мені – вже-сь не моя!
Нащо-сь мя лишила?
Куди знила-сь в вир безвісті,
Де твої слідоньки?”
“Там студено, вельми темно”, –
Шептять червачоньки.
“Ще зажди, на стиг вернися,
Най вічне спрощаю!
Ах, возьми мене з собою,
Най ся не лишаю!..
Та вже ж я тя не прикличу –
За мене не дбаєш;
Та вже ж я тя не приплачу –
О мені не знаєш.
Ніжки твої скоропадні
Вже ледом застигли,
Ручки твої біленькії
Вже углем згоріли,
Очка твої чорненькії
Вже попопловіли,
Губи твої рум’яненькі
Уже посиніли.
Не будеш дрібними слови
К мені промовляти,
Ні білим рученьками
К собі пригортати”.

***
І Жулин замовк… думає.
Дрож го пронимає;
Нич не видить, нич не чує –
Жалем прозябає.
І розпука хапле ледом
Серце закровлене,
В голові ся закрутило,
Оченьками жене.
Розсміявся глухо, дико,
Схитав головою…
Вергся в синій вир глибокий,
в ріку бистренькую.
І вир під ним розступився
До дна, іграючи,
І закипів пак поверха,
Сильно вовнуючи.
Котилися каламутні
Вовні берегами,
І вихор гнав споловіле
Листя туманами.
А далеко черленії
Луни розлялися,
А далеко чорнявії
Хмари котилися.

***
На розсвіті красить зоря
Та небо ясноє,
Котиться з-за хмар золотих
Сонце черленоє.
І вже синій туман щезав
З очеретів густих,
Буйний вітер проганявся
По остепах пустих.
А по Дністру та два тіла
В вовнях ся крутили –
Разом Жулин і Калина
За руки-сь держили.
Вовні верх них каламутні
Красні сукні дерли,
Виючися баранами,
Білі боки терли.
У Калини врічи часом
Усміх озіркався –
Гарна була, журна була,
Волос розсипався.
У Жулина лице синє
Печаль вкопалася,
Зуби твердо ся зятяли
І грудь надулася.
І винесли води тіла
На рінець дрібненький,
Замулені білов пінов,
Як сніжок, біленькі.
Тут злетіли ворон тучі,
Лобами схитали,
Тіло дзьобали Калини,
Очі випивали.
А Жулина не торкнулись,
Здалека кружали:
Як на него надлетіли –
Падали, здихали;
Бо закляла го Калина
Словами твердими:
В ужас світу не терятись
Віками вічними.
Ворони го приоділи
Чорними крилами,
Вихрове го обкитили
Піску туманами:
Аж верх него насипали
Могилу круглую,
Що мором не вростає, –
На пам’ять вічную.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

ЖУЛИН І КАЛИНА. Казка - ВАГИЛЕВИЧ ІВАН