ГЕТО В ТУМАНІ
Жахтить земля, жахтить іржа і пил,
Як жар фурункулу чи виразку трахоми,
І сонце над усім – як вибух плям і стріл,
Як вибух мовчазний і тяжко нерухомий,
Цей маньякальний круг, що виплива в зеніт,
Це коло, зроджене в огні галюцинацій,
І осьмисвічники розлючених акацій
Підносять перед ним свічки убогих віт.
При корені дерев вирує й пломеніє
Плескатих одблисків рябий калейдоскоп,
І вкручуються так маленькі чорториї
У монотонний сонячний потоп.
Самум небесного страшного Ханаану,
Безодні жару, хлані мовчазні,
Що перекинулись, мов мідні казани,
На землю спалену, розпалену та пряну.
І в пил проллято, втоптано й прибито
Мозаїку з движких червоно-жовтих кіл –
То жовч живу калюжками у пил
Проллято витворне.
І звився над землею,
Як вихор, ореол палаючих корон,
Що коронують ветху Іудею,
Цей одногорбий, цей старий Сіон.
Сіон у полум’ї – і так стоїть віки
Над ним огонь кривого Торквемади,
Чи райських огнищ гострі язики,
Чи віхола пожеж, розхристана й крута.
Залізнякової порвистої ватаги…
О, пагорбе жалю, і розпачу, і згаги,
Голгофо нації,
Жорстким полум’ям Сіон себе вінча –
В’язниця й царство,
ватра, і химера
Оскаженілого у мандрах Агасфера,
Безумця, мрійника, раба і шукача.
На лобі пагорба, як віра прирекла,
Вчепивсь обшарпаний, обсмалений і строгий
Ковчег квадратної рудої синагоги, –
Ковчежець з торою, прип’ятий до чола.
Зачумлений мокрець – огидний сірий мох.
Що тхне гниллям і склизею на трупах,
Повзе по каменях, по ребрах і по слупах
Худих і лютих синагог.
Стовп сонця вковано чи вкопано стовма
У жовтій шовб плюндрованого гето…
Не спи, Ізраїлю!
О, шма Ісроель шма!
Ізраїль твердо спить, – і серць, і сонця летарг
Сліпучий свій туман над гетом підійма,
Не спи, Ізраїлю!
Не спи і проклинай
Туман огню і погар синагоги!
Твої, Ізраїлю, не всі ідуть дороги
Не зганьблений Сіон, на страту і одчай!
Не спи, Ізраїлю!
Не спи і проклени,
Як чорну неміч, молитов судому,
Тих молитов хасидського Содому,
Що спалюють роти, що рвуть серця і сни!
В ротах розпечених, шершавих і кривих
Горить язик безумного хасида.
О, рот роззявлений – благань глухий барліг,
Де віра – як ганьба,
де плач – як зненавида!
Діра розбещена, –
і бовтається в ній
Та шарудить язик, скрегочуть чорні зуби.
Правець релігії, трясущий та жахний,
Хижацтво віри,
радість самозгуби,
Оргазм безумства,
апогей і шал,
Шал тріумфальної надсади
Гримить, немов органні колонади,
Що з циклонічних нот споруджують хорал.
О, темні сховища на людському шляху –
Святебні урвища,
оргазму пишні ями!
Всіх рас і натовпів розкриті навстіж храми
Ревуть тим голосом хотливості й жаху.
О, душе людська, зморена й жива!
Ще не закрилася, мов язва, під тобою
Оргазму віри яма трупова,
Смердюче й пишне лігво супокою.
Прадавні молитви, знесилені жалі,
Тисячолітні привиди одчаю, –
Вас, лементуючи, ще часто зустрічають,
Немов володарів недужої землі.
І, впавши ниць, з печер порожніх душ
Виводять, як мерця, зламавши кустодії,
Сповиту у сувій,
завжди одну і ту ж
Молитву-плач сліпого Єремії.
Її ведуть, як речника скорбот,
Її ведуть, як воїна й пророка, –
Кричить юрба сторота і стоока,
Немов один епілептичний рот.
На згарищах каббал і на руїнах біблій,
Між трощених колон,
повержених метоп
Своїй могилі й вірі, вже загиблій,
Вклоняється скажений гробоскоп.
І, щоб в останній раз покласти в землю сів,
Збирає слів тверді і чорні зерна
З рядків талмудових, як з лущених стручків.
На землю ятрену,
на рани і на близни
Впаде зерно зловіщої сівби,
І родять висохлі Сіонові горби
Іржаві трави розпачу й гнилизни.
Та жнець уважний нивами не ходе –
Проклятий урожай на корені гниє.
На інших нивах родиться твоє
Прийдешнє,
змучений, знеславлений народе!
Сіон у полум’ї –
огню важкі корони.
Сіон у полум’ї –
огонь, і тлін, і твань.
Сіон у полум’ї –
нехай горять Сіони,
Катівні нації і плахи мордувань!
1929. ПОЕЗІЇ. Київ, “Книгоспілка”, 1930.
(3 votes, average: 2,67 out of 5)