5
Цого разу він
на півночі,
в столичнім місті,
сірім, холоднім,
гнітючім,
іде хідником,
над головою
хмари,
чи клуби диму,
темносірі,
майже чорні,
аж страшно,
будинки обабіч вулиці
теж темносірі,
майже чорні,
всі якісь заокруглені,
як авта,
в будинку, який минає,
багато вікон
на рівні хідника,
в них розклеєні
афіші,
зображена на них жінка,
помножена
багато разів,
як Мариліна Монро
в портреті
роботи Андрія Вархоли,
він цікавиться
тим, що бачить,
підходить до одного з вікон,
дивиться на афішу,
обличчя жінки розчленоване,
частини уложені нерівно,
місцями одна на одній,
деінде щілини між ними,
не сходяться докупи,
це так, як в портреті Монро
колір уст,
що не співпадає
з їх формою,
тільки багато гірше,
спершу обличчя
видається йому
цілком чужим,
незнаним,
тоді нараз,
він помічає щось знайоме
в нім –
це вона,
напис на афіші каже,
що вона тут виступає в фільмі,
вирішає його побачити,
вікна в дверях,
це кінотеатр,
він відчиняє двері,
входить до вестибюлю,
тут повно людей,
йде до театру,
квитка не треба,
фільм грає,
він знаходить місце
в пітьмі,
сідає в фотель,
фільм чорно-білий,
вона на екрані,
люди якісь
з нею,
вона співає,
наслідує тьохкання
соловейка,
прекрасно,
неймовірно подібно
до соловейка,
він у захопленні,
вона під деревом,
воно в цвіту,
вишня, очевидно,
нараз тягнуть її за руку
кудись з-під дерева,
вона не опирається,
ніби не помічає,
співає далі,
звучить далі
прекрасно,
тепер вона на якімсь обійсті,
довкола клуні,
чи стайні,
бруд, гній,
хтось кидає їй на голову
купу соломи,
її голова
зникає під нею,
солома сиплеться,
чіпляється тіла,
лишається на волоссі,
вона виглядає страшно,
мов якесь опудало,
очевидно свідома того,
розгублена,
всміхається глупо,
та все ще старається співати,
люди, що з нею,
нараз б’ють її,
кажуть, щоб перестала,
кажуть, що треба їй піяти,
мов півень,
вона мовкне,
тоді робить зусилля,
піє, мов півень,
звучить погано,
смішно,
заля сміється,
сміються й люди на екрані,
вона старається більше,
піє голосніше,
та ще гірше,
люди, що з нею, б’ють її знову,
штовхають,
вона пробує піяти знов і знов,
заля регоче,
він обурюється,
каже своєму сусідові, ліворуч,
щоб перестав,
що вона робить, що може,
його теж починають бити,
випихають з театру,
він в темряві,
в якімсь коридорі,
виходить надвір,
це між будинками,
бачить, вона стоїть,
в спідній білизні,
негліже й штанцях,
боса,
тримає в руках відро,
велике, цинкове,
повне води,
підносить його над головою,
виливає воду на себе,
вода, очевидно, холодна,
вона трясеться,
та сміється,
видно любить це,
він іде до неї,
вона повертає обличчя
в його бік,
усміхається,
зуби дуже білі,
цокають,
борода скаче,
обличчя синє,
їй очевидно холодно,
він відчуває теж, що холодно,
на землі купа замерзлого снігу,
це зима,
вона каже крізь сміх,
що це двадцять ступенів морозу,
та що любить це робити,
що тут треба себе обмивати,
бо інакше пропадеш,
він не розуміє цілком, що вона каже,
та годиться з нею,
торкається її рамени пальцями,
бере його в руку,
воно холодне,
тверде під шкірою,
мов заморожене,
пригадує йому заморожену
курку,
асоціяція страшна,
він хоче її забути,
пускає рам’я,
йде задом геть від неї,
вона махає йому,
трясеться,
вся мокра,
негліже прилипло до тіла,
видно його спокусливу,
жіночу форму,
темний статевий трикутник
де сходяться ноги й живіт,
накінець він в якімсь помешканні,
знов у кухні,
помешкання очевидно старе,
стіни високі,
високе теж вікно,
широке,
в кухні ясно,
він при столі,
за столом сидить якийсь чоловік,
обернений спиною до нього,
нагнув голову над столом,
велику,
з чорним густим волоссям,
щось читає чи їсть,
не звертає уваги на нього,
може й не свідомий, що він тут,
відчиняються двері,
входить вона,
зачиняє двері за собою,
він дивиться на неї,
ледве може її пізнати –
її обличчя все в синцях,
спухле,
губи, як у негра,
одного ока не видно,
її збили, очевидно,
знає, що було це в фільмі,
в якім вона грає,
знімалася саме,
вернулася звідти,
звуть його “Важкі режисерські
ночі,”
вона підходить до зливу,
стоїть обернена боком
до нього,
підносить суконку,
заголюється,
гола підсподом,
він не бачить багато,
тільки біле стегно,
зарис живота,
і натяк на статеве
волосся,
вона пускає воду
з крану,
миється між ногами,
робить це поволі,
уважно, ретельно,
здається, що має в цім багато
вправи,
він чує в цю мить
в правій руці
шось мокре,
дивує це його,
відчиняє руку,
приглядається їй,
там блищить вода,
він здивований,
не розуміє,
звідки вона взялася,
тоді пригадує,
шо тримав в ній
грукду льоду –
це він, очевидно,
розтанув,
тоді нараз
здається, що пройшло
дуже багато часу
відколи він знав її,
принаймні пару століть,
він майже її не пам’ятає,
відвертається від неї,
стає обличчям до вікна,
надворі сіро,
це світанок,
підвіконня біле,
блищить у світлі,
здається покрите слиззю,
в мозку його виринає фраза
“сороміцькі пелюстки
світанку.”
(1 votes, average: 5,00 out of 5)