МАЗЕПА III
Був довго Йван у сні неначе,
І серце стомлене козаче
То відпускав, то тиснув жах,
Що жить йому лишилось мало…
Він бачив: смерть в його ногах
З косою грізною стояла,
Щоб голову одтять йому
І повести у вічну тьму.
Він чув: над ним музика грала,
І десь лунав погребний дзвін…
Хололи ноги до колін,
І серцю страшно так ставало,
Мов гаснув день останнім блиском.
І смерть підходила так близько…
Вона хитала головою
І намірялася косою…
Над ним безжальної руки
Так сухо цокали кістки,
І розвівався саван білий,
Мов танцювать хотілось їй…
Був рот порожній і страшний,
Мов приготовлена могила,
І він сміявся: “Мій тепер ти!” –
Так трудно Йван боровся з смертю,
У боротьбі кошмарній тій
Він став тоненький і худий,
І на обличчі, що – як віск,
Погас очей юнацький блиск.
Він дихав швидко і невпинно,
Немов дідусь або дитина,
Та боротьба, як ніч, була,
Не раз здавалося, що гине…
Та тільки думка про Вкраїну
Герою вмерти не дала.
Над ним ясніти стала мла,
Став повільнішим дих Івана.
І смерть з косою відійшла
В свої незлічені тумани…
Десь сміх її востаннє гув,
Мов реготали дальні грози…
І на щоках своїх відчув
Іван чиїсь гарячі сльози.
Немов огонь, вони пливли.
То сльози Юзині були.
Мов хмарка ніжна і пухка,
Що над вікном в задумі стала,
Покірна Юзина рука
В руці Івановій лежала.
Тонула синіми очами
Вона у тьмі його очей,
І погляд невимовний цей
Не можна передать словами.
Як передать волошки зір,
Що ніччю тягнеться до зір,
Або як у ставок глибокий
Журлива дивиться осока,
Чи у короні з янтаря
В вечірній океан – зоря?
МАЗЕПА
Так свіжо й легко на груді,
Неначе гору з неї збили.
Знов за вікном степи руді,
І Україна – край мій милий,
Що як зоря мені сія…
Її побачу знову я!
Я буду жить. Прощай, могило!
Повніє зір і серця бій…
ЮЗЯ
Яка я рада, любий мій!
І голос Юзі молодий
Неначе ллє солодкі сили
В Мазепи виснажені жили…
Й кохана в білому вбранні
Над ним поникла в тишині,
Неначе янгол білокрилий…
МАЗЕПА
Мій геній добрий, золотий,
Моя любов, відрадо мила!
Якби ти знала все, то б ти
Зі мною більше б не ходила.
В свої долоні золоті
Не брала б ти мого обличчя,
А прокляла б на віки вічні
І брови, й губи, й руки ті,
Що ти життя своє невинне
Зв’язала з ними до загину.
Якби я все сказав, кохана,
Чи дарувала б ти Івану?
ЮЗЯ
Мовчи, мовчи, орлюню, цить,
Тобі не можна говорить.
Що б не було, я добре знаю, –
Моя любов усе прощає.
Такі віддані й молоді
Були вуста її розкриті,
Що Йван забув усе на світі, –
Кров налила вуста бліді,
І він притив її к груді.
Дивився в очі до знемоги,
Де щастя сонцем розлилося,
Все гладив плечі і волосся
І цілував так довго, довго…
ЮЗЯ
От і пройли усі тривоги.
Засни тепер, а я піду.
Заграло сонце на дуду,
Квітки вуста свої розкрили,
Щоб славословить день новий,
І за спиною, наче крила…
Спокійний сон, коханий мій!
МАЗЕПА
Спокійний сон, моя кохана!
І сон прийшов, і взяв Івана,
І над морями хмар і гір
Поніс у тихий монастир…
Там, де пливуть вечірні дзвони,
Де мати йгуменя бліда
Перед іконою рида
І хреститься, і б’є поклони,
І сина згадує свого…
Там тихий спів, лампад огонь,
Черниці йдуть, мов тіні чорні,
Рядами скорбними у тьму,
І все нагадують йому
Про дні дитинства неповторні,
Про золоті хлоп’яцтва дні,
Що пролетіли, наче птиці…
Лице учительки-черниці
Над ним схилилося… – Маля! –
Так добре світять очі сині.
Він з нею вільно розмовля
І по-французьки й по латині,
Він знає, де яка земля,
Як там живуть чужі народи,
Які в них звичаї і як
Вкраїну полонив поляк,
І, наче оводи ті злі,
Її обсіли москалі…
І очі хлопчику горять,
Він б’є себе в маленькі груди:
“Я Україну не забуду,
Вона для мене, як зоря!
Покличте знову кобзаря!
Я так люблю його мотиви
І золоті його слова
Про те, що воля ще жива,
Що наша слава не загине!..
Така любов до України
В його піснях, в очах його!..
Од них такий іде вогонь,
І пальці струнами невпинно
Біжать, мов коні по степах,
Мов сльози по щоках старечих…”
І трусяться маленькі плечі,
І гнів стискає кулачки:
“Ми візьмем ворога в клинки
І на кістках його проклятих
Знов зацвіте Вкраїна-мати!”
– Учись, Іване!.. І любов,
Свою любов до України
Вмій влить у формули чіткі,
Умій спинить гарячу кров,
Рух нерозважливий руки
І стиснуть серце, коли треба.
Хай пада все, палає небо,
А ти іди спокійним кроком
До точки, що намітив оком.
Учись війни у ворогів,
Вивчай удачу їх і зброю,
І слава піде за тобою,
Немов за піснею мотив.
І хлопчик слухає, мов п’є,
Слова послушниці чудові,
Неначе серденько своє
Він стиснуть хоче, й хмурить брови,
Голівку чорну нахилив
Перед лицем негоди злив,
Мов приготовився до бою
З непереможною судьбою.
Він на війну зміняє мир,
Щоб у вогні згоріти щиро.
Неначе струни дивні ліри,
Далекий дзвонить монастир…
Там золоті Софії дзвони
Пливуть над містом монотонно.
Івана кличуть і гудуть:
“Залізним будь, залізним будь!
Умій боротись до загину
Й свою нещасну Україну
На чужині ти не забудь!”
– Ні, не забуду! Я іду
До тебе, краю мій убогий! –
Іван спускає з ліжка ноги,
Йде, як сновида, до вікна.
– Я так люблю твої дороги,
Моя Україно сумна!
Ти на груді моїй, як рана…
О, як залізно вірю я,
Що час визволення настане,
І шабля золота моя,
Мазепи, гетьмана Івана,
Над трупом ката засія!
Скоріш коня мені, коня!
Кричить Іван… Волосся – дуба,
Лице натхненне і худе…
Під місяцем біліють зуби,
І кров тече з притислих губ…
Він у білизні, наче труп,
Стоїть у місячній кімнаті,
Неначе Марко той проклятий.
Ось повертається, іде,
Ляга на ліжко і безмовний
Так страшно дивиться у тьму…
Крізь вікна – хмар кривава вовна
Про смерть нагадує йому,
Коли, покинутий своїми,
Програє він рішучий бій
І у Молдавії сумній
Безславним сном старий спочине.
Як тяжко знов! Ось по кімнаті
Іде його старенька мати,
Благословля його хрестом.
– Готовий будь! Збирайсь, мій сину!
Народ хвилюється кругом…
Будь оборонцем України,
Що на шаблюки точить рала.
Тебе народ і бог обрали!
Надінь шолом і меч візьми,
Стань на чолі, здійми повстання,
Нехай чека тебе за теє
Страшна дорога Моїсея,
Доноси, зрада і вигнання…
Та доля страдників така.
По їх дорозі в бурі часу
Колись пройдуть нестримні маси…
Хай не здригне твоя рука,
Будь смолоскипом днів нових!
Хай ти згориш, і вітру сміх
Розвіє попелом надії, –
Той не живе, хто жити вміє
З душею темною раба.
Життя ж – це вічна боротьба!
І тільки сильними народи
Куються в нації, ідуть
Крізь бурі в радісні походи,
Торують для нащадків путь.
Їм не страшні ні жар, ні лід,
Бо їхня воля, як граніт.
Люби ж, мій синку, свій народ,
Веди його і йди за ним.
Хай не спиня пожежі дим,
Не кривить в крик твій юний рот,
Усе стерпи! Готовий будь!
Хоч і тяжка твоя дорога,
Та це, мій хлопчику, нічого.
Сідлай коня – і швидше в путь!
Хай не ляка тебе могила!
Їй хрест бриснув, як меч кривавий,
Десь загуло стократно: “Слава!..”
“На смерть мене благословила, –
Іван подумав: – Я готов.
Тепер я знаю, що робити.
Я розкажу, чиї ми діти,
Я возведу ясні міста…
Нас поведе вперед любов,
Любов і слава золота!”
Він довго зорив, до утоми
В куток таємний і знайомий,
Де мати чорна і бліда
З хрестом пропала без сліда.
Даремно звав її Іван
І простягав до неї руки, –
В кутку тремтів якийсь туман, –
Ридала пісня… Й тужні звуки
За серце тисли молоде…
Незчувсь Мазепа, як вікно
Залив багрянцем юний день,
Як Юзя перед ним давно
Стояла, наче на молитві.
І снив він про походи й битви,
Коли крові густе вино
Поллється по степах широких,
Де йтиме цар нестримним кроком
“В Європу прорубать вікно…”
Він чує, цар іде по ньому,
У грудях грузнуть каблуки,
Так важко дихати старому…
– Чом ти прийшов до мого дому,
Північний злодію? Чому
Мене штовхаєш ти у тьму?..
Що я зробив тобі, проклятий?..
Але у відповідь гармати
Гримлять під мурами Полтави,
І заглушає крики “слава”,
Мов рух розпечений ядра,
Погребним гуркотом “ура”.
Іван схопив себе за груди,
Сорочку рве, кричить, рида…
І панна злякана, бліда
Його в сльозах од муки будить.
МАЗЕПА
Коня! Скоріш мені коня!
Дай шаблю й чоботи, кохана,
Тендітна горлице моя!
Та не побачиш більш Івана,
Цей палац покидаю я.
ЮЗЯ
Та що ти, любий! Ти – як тінь,
Тебе на смерть розіб’є кінь…
Тобі лежать ще довго треба!
Але не слухає Мазепа
І хоче встати, та легка
Лілейна Юзина рука
Його тримає й не пуска.
МАЗЕПА
Я хочу швидше відціля
Віддячить москалю і ляху,
Що мій народ ведуть на плаху
Під сміх царя і короля!
Що так знущаються над ним,
Несуть йому ганьбу, образи!..
А я забув його накази
Й життя розмінюю на дим.
Крізь мури пишні і багаті
Я чую плач його, як дзвін…
Я – в пишнім палаці, а він
Гниє рабом у власній хаті.
Народе мій! В твоїй журбі
Невже нема чого робити?..
Невже судилося тобі
Рабів і зрадників плодити?!
А доля іншою була б…
Хто ж поведе тебе повстати,
Коли і я, мов пес, мов раб,
Тебе зміняв на ці палати?
Де взять тобі своїх месій,
Коли і я такий, як всі?
ЮЗЯ
Ой, заспокойся, любий мій!
Не можна ж так! Я – ніби рана.
Невже в цей час твоя кохана
Така чужа душі твоїй?
А я усе зроблю, мій милий,
Щоб буть з тобою до могили,
Піду в огонь і боротьбу,
Я розділю твою судьбу,
Степами буду золотими
З тобою скрізь блукати я.
Однині будуть хай моїми
Любов і ненависть твоя!
Хай коні ждуть, і шабля, й слава,
І козаків бурхливі лави, –
З твоїм зіллється Юзі слід,
Коли одужаєш, як слід.
Неначе хмар останнє клоччя
Пропали привиди кругом.
І перший раз за довгі ночі
Іван заснув спокійним сном.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)