ГИМН
Так сумно, Боже! Красною дугою
Та розливаєш блиски на просторі
І в синіх водах тьмариш підо мною
Вогнисті зорі.
Хай неба й моря погасання гоже, –
Так сумно, Боже!
Як голодний колос, голову піднявши,
Стою на лоні, що красою дише,
До всіх байдужий і смутний, як завше,
В блакитній тиші.
Неправду серце проректи не може, –
Так сумно, Боже!
Немов дитя, що матір покидає,
Так я готов розлитися в риданні,
Торкнувши зором над московським розмаєм
Пруги останні.
Хоч ранок прийде, як розквітла рожа, –
Так сумно, Боже!
Сьогодні в морі, одержимий палом,
Сто миль від берега й сто миль до нього,
Лелек я стрінув, як летіли валом
Ключа співного.
Не раз я бачив їхнє польське ложе,
Так сумно, Боже!
Що я гадаю над людською смертю,
Що я не бачу батьківського дому,
Що я по мандрах битий круговертю
В обладі грому, –
Але й не знаю, де кончина зможе, –
Так сумно, Боже!
Ти будеш бачити, як схов могильний
Мої не прийме пересохлі кості.
Тож, як людина, заздрити я схильний
Підземній млості,
Коли впаду на бите придорожжя, –
Так сумно, Боже!
Веліли вдома, щоб дитя невинне
Щодня молилося за мене зрання,
Але мій човен не додому плине –
В нові скитання!
Дитяти слово, мабуть, не поможе, –
Так сумно, Боже!
І на веселку блисків, що дугою
Звели під небо янголи, ніжніше
Поглянуть люди смертною порою
Сто літ пізніше.
Моє ж блукання нінащо не схоже, –
Так сумно, Боже!
1954
(2 votes, average: 3,50 out of 5)