1. РАЙ І ПЕКЛО

1
Степи, степи… Херсонська стороно,
Мого дитинства океан бурхливий,
Чи зможу на поеми полотно
Перенести твої безмежні ниви,
Твоє повітря – як міцне вино –
Твої раптові громовисті зливи?
Ласкава Музо, труд благослови –
Не дай згубити в леті голови!

2
Пошли звучання промітному слову,
Щоб не бувало кострубатих рим;
Навчи від зерна відмести полову
І занехати непотрібний грим;
Надхни співати в пору атомову
Класично-простим голосом старим
І вкороти, о Музо буйнокрила,
Дрібницям любим красного чорнила!

3
Ген-ген дрімає річка Бокова,
У хвилях марив тоне Благодатне,
Де пліч сягає радісна трава,
Де розбрелось ожиння безпорадне,
Де хащі терну б’ються за права
З кущами глоду, що ряхтить відрадно.
Там завжди Гурівський розлогий ліс
Ловив луну обкованих коліс.

4
Там кавуни рясніють на баштанах –
Як після битви біля Жовтих Вод
Лежали польські зайди у жупанах,
Яких повсталий переміг народ
Під корогвами воїв богоданих…
Ще треба довгих і врочистих од,
Щоб оспівати запорозьку славу,
Дзвінку в віках Богданову державу.

5
Там на старих могилах і горбах
Під сонцем зяють вапнякові баби.
Хто їх поставив по гінких степах?
Неначе тьмяні чорноморські краби,
Вони наводять на прохожих страх.
Там повні дикої, хмільної зваби
Дніпрові плавні у поживний час,
Коли багрець дубів ще не погас.

6
О як люблю я, поро вереснева,
Поважний похід виповнених гарб,
Що в двір пливуть, торкаючи дерева,
Які зроняють свій багряний скарб.
Тоді загонисто, з гарчанням лева,
Снопи ковтає молотарчин карб
І, наче хуга, остюковий порох
Вкриває зерна золотистий ворох.

7
Тоді за плетений вербовий тин
Важезно падають достиглі груші.
На той солодкий запашний бурштин
Чатують радісно дитячі уші.
Тоді стає щасливим не один.
Тоді окрилює селянські душі,
Хоч як на стрим і скромність не зважай,
Високим хмелем буйний урожай.

8
Масний чорнозем надарує збіжжя;
Стави наплодять ситих коропів;
Окраса краю, давне Запоріжжя
У серці збудить променистий спів
І, мов чаклунське предків чорнокнижжя,
Наснажить волю твердістю дубів, –
Чого ще треба трудовій людині,
Чиє життя – немов медові дині?

9
Але московське ненаситне зло
Нагнало зграй на українське щастя.
За рік, за два мов повінню знесло
Щасливі села й хутори квітчасті.
Міста змінили старожитне тло
На кубістично-індустрійні снасті:
До них пішов зруйнований селюк
Продати силу м’язуватих рук.

10
Спустивши свари, підступи й погрози,
Прийшов тривожно тридцять другий рік.
Людей, мов бидло, гнали у колхози,
Змовкали стайні, бравсь кущами тік
І зодягався в бур’яни – як лози.
Незламних духом, гордих споконвік
Щодня й щоночі комуністи брали –
Кудись везли на соловки й урали.

11
Одного досвіта й до нас прийшли.
Ще тільки перші півні заспівали,
Ще з голубої ранішньої мли,
В якій кружляли зоряні навали,
Дозрілий місяць не будив хвали
Дзвінкому небу в солов’їв, що спали,
Тоді – страшний той час упам’ятку! –
Завив бентежно Босий на току.

12
Наш тристалічний хутір оточили
(Немов татари Чортомлицьку Січ),
В дубові двері вдарили щосили –
Аж затряслася з переляку ніч.
Шалів на прив’язі, рвачкий, стокрилий –
Метався Босий, кидався на бич,
Аж поки комсомолець Товстошкурий
Його застрелив, забиравши кури.

13
О як жадав я в той ганебний час
Допасти шаблі з-під герба старого,
Що зі стіни зневажливо на нас
Зорив, немов картаючи престрого,
Що ми, державці родових окрас,
Без чину й зброї стоїмо убого,
Та стримав батько, мов колись Кальниш:
– Своє життя лишень занапастиш…

14
У хату ринула притьмом орава,
Нацькована московськими людьми.
І спорожніла у світлиці лава,
З якої висли пишні килими.
І зникла вмить одежа золотава.
І я надривно заридав грудьми,
Бо за прожитих чотирнадцять років
Я ще не бачив отаких притоків.

15
Жалобно ржали коні вороні
(Відмалку батьком плекані, як діти),
Коли обох нас, мовби на вогні,
З двора вивозили. Я міг уздріти:
Ячали мати й сестри, на вікні
Хтось роздирав книжки, жбурлявши квіти,
Немовби золота шукав між них,
Моєму серцю скарбів дорогих.

16
Але з тобою я лиш міг узяти
Те, що було на плечах і ногах.
Хмурний і непокірливо затятий,
Я сів на воза – як підбитий птах,
Якому вже, здавалось, не літати.
Мій батько серцем і душею стах
Перед німою цівкою рушниці,
Що зяла з рук сусіднього п’яниці.

17
Він так усівсь на наш дубовий віз
(Який котивсь, як танкова твердиня),
Немов пропити готувавсь і вниз
Брести без пам’яти на чортовиння,
Що всіх п’яниць водило тільки… в хмиз.
І дивувалася дорога синя,
Чого це з хутора в досвітній час
Гуде підвода. Місяць ще не згас.

18
Він ще світив – о запорозьке сонце! –
І з-над могил, що потопали в лан,
Дивився тужно… Знову? Чи не сон це?
Ведуть ясир? То де ж татарський хан?..
Чи, може, вдруге зерно від херсонця,
Везуть квапливо у московський стан?..
На “куркулів” наспіла смерти черга,
Щоб ти, дідизно, ниділа безверха.

19
Ще пару гін – і вирине Висунь
(Яку навколо звали полустанком)
Із моря нив, достояних красунь,
Що заніміли перед повним ранком,
Готові сонцю проректи: “Присунь,
Докинь проміння нашим забаганкам,
А ми, надпивши соняшних роїв,
Віддячимось валами врожаїв!”

20
Забовваніли спереду вагони
Вздовж телеграфних репаних стовпів,
Немов повільно виповзла на гони
Довготелеса валка чумаків,
І вздрів я варту, і почув прокльони
Батьків і плач дітей і матерів.
По шпалах бігли міліціонери
І засували аж до клямок двері.

21
– Вставай! – п’яниця хрипло загорлав
Деручим басом, наче з перепою;
І ми з цілющих подихів отав
В паркий вагон пірнули з головою,
В людьми набитий до країв состав.
Ранкову млу над даллю степовою
Розтяв свисток, і крикнув паротяг,
Дими піднявши – як жалобний стяг.

22
В якім одчаї цокали колеса!
Як стугоніла предківська земля!
Коли повз ниви, переломи й плеса
Прогув наш потяг. Поряд немовля
Голодне плакало. Мов неотеса,
Хитався батько, “випивши”, мовляв.
Усім присутнім болісно здавалось,
Немов у грудях серце обірвалось.

23
“Москва однакова… добра не жди! –
Статечний дід заговорив недбало, –
Нам за Петра було – як за орди,
За Катерини гірше не бувало,
За комуністів – скільки ж то біди
Зазнав ти, краю наш, коли займали
Тебе в двадцятому, і знову ось
Тягти ту саму лямку довелось”.

24
Тут хтось припав до нього на коліна:
“Порадьте, батьку, що, куди і як?”
Немов прокинувшись, притьмом до сина
Він випалив: “Що з тебе за козак?!
Чого ж мовчиш? Поглнянь, як Україна
Страждає. Лінь? Байдужість? Переляк?
Чи вже й твої праукраїнські кості
В московській ом’ясилися корості?”

25
О як стенувся запальний юнак,
Якому, певне, не було й сімнадцять!
Я вмить підскочив: “Ще один козак!
Мені вже скоро сповниться п’ятнадцять!”
“Тож набік геть московський обиняк! –
Хтось третій скрикнув, – бо й мені шістнадцять!”
У дружнім колі так зійшлися ми,
Зідхнувши мужньо повними грудьми.

26
Павло – Максим – Григорій – і знайомство
Без куртуазій припис відбуло.
Чи наше мирне знатиме потомство,
Як войовничо стали ми – на зло,
На хижий підступ, хитре віроломство,
За змаг добра, що в задумах цвіло?
Нехай ми замкнені були в вагоні, –
Несли нас крила в синяві бездонній.

27
На мить коротку, велемовну мить,
Себе побачили ми в давній Січі;
На мить почули, як Дніпро шумить;
На мить зайшли в паланки таємничі…
– Послухай, Грицю, в грудях клекотить, –
Максим промовив, глянувши у вічі.
І я, зиркнувши на горбатий ніс,
В умі поклявсь – воскреснув Кривоніс!

28
Та наші мрії, марива жадані,
Урвав мій батько стогоном тяжким.
Блідий, недужий, вдарений зарані
Нагана тилом, корчився й жарким
Чолом з одчаю бився у конанні.
О рідний батьку! Словом нелихим
Тебе, в хворобі, не картав з принуки,
Хоча й соромивсь я твоєї муки.

29
Два дні й дві ночі стугоніли шпали
І телеграфні плакали дроти;
Два дні в полях вагони потопали,
Насилу змігши даль перепливти;
Дві ночі в’язні на підлоозі спали,
Не відаючи долі, ні мети,
Аж поки потяг, полоз нетверезий,
Не стрінув курські крижані берези.

30
О білокорі! Вас я не злюбив.
Вас, вид Москви, зненавидів до гиді,
Коли побачив ваш вихрастий звив;
Ваш білий холод на зеленім виді
Мене до болю кригою вразив,
Бо за дитинства, що не знало ниді,
Я звик до теплих, лагідних тополь
Серед південних осяйних роздоль.

31
– Прощай навіки, рідна Україно! –
Хтось молитовним голосом прорік.
Як водоспад шалений, безупинно
Шугав по жилах запальний потік;
І я запрагнув злитись воєдино
З тобою, краю мій, навік, навік:
Мигнули в думці поклики до втечі,
Коли спустився білгородськи вечір.

32
Під гору потяг уповільнив хід,
Немов спочити гоувався гоже.
Тоді не змовчав молодавий дід:
“Тікайте, хлопці! Хай вам Бог поможе!
Тримайте гордо український рід!”
Дошки підважуючи, звав хтось: “Боже!”
Удар – і дах, підрізаний ножем,
Відкрив нам отвір над чужим кряжем.

33
Недужий батько, звівся наді мною:
“Нехай, мій сину, Бог благословить!” –
Перехрестив тремтячою рукою,
Підняв плечі – й за коротку мить
Я вже летів комітьма головою
З вагона даху на ялини віть,
Що – наче мати – злегка підхопила й
На грунт поставила, зеленокрила.

34
Брудний, обдертий, руки у крові,
Я повертавсь до пам’яти небавом.
Гуло й шуміло, грало в голові
Якимсь незнаним маршем кучерявим.
За сосником, по пояс у траві,
Я стрів Павла, що наближався плавом.
Поміж кущами виринув Максим,
І ми пішли, згуртовані, за ним.

35
Ми йшли всю ніч. На південь прямували,
Житами в росах, плавнями брели.
Минувши хижі, дерев’яні звали,
Що нас лякали з ранішньї мли,
Ми, наче вкопані, край річки стали:
З одного боку – ізби залягли,
А з другого – на хати біловиді
Садів клонитись віти красовиті.

36
– Там Україна… – проказав Максим
Старозавітним голосом Мойсея
(Всю Біблію, ще будучи малим,
Вивчав я з дідом до фіти всіяє),
І ми, побачивши вітчизну дим,
Що нас манив, як захисту кирея,
Перехрестилися й без перепон
Мулкий босоніж перейшли кордон.

37
“Пора спочити б, – натякнув Павло, –
Несила йти. Нарешті ми вже вдома”.
Максим згодивсь: “У гай поза село!”
І я відчув, яка велика втома
Гнітила тіло. Нило і пекло.
Та любо стріла складена солома.
І ми, у скирту врившися клубком,
Поснули нагло непробудним сном.

38
Я бачив дивне видиво потому:
Із двору мати повагом ішла,
На поводі шовково-золотому
Коня баского впевнено вела,
Накинувши на нього паполому,
Мережану нитками зі срібла;
Вергав вогонь із ніздрів кінь гривастий,
Немов дракона він жадав допасти.

39
На гривані золочене сідло
Незнаним сяйвом радісно сіяло.
Та вершника в кульбаці не було.
Гарячий кінь, басуючи зухвало,
Іржав розкотисто на все село:
Для нього вигону було замало.
“Бери, – сказала мати, – й поспішай
З неволі рідний визволяти край!”

40
Вогненно звівся меч Архистратига
В моїй правиці, блиснувши, як гнів;
І я крізь вітер, що студив, мов крига,
Пустивши повід, помстою злетів
Над отнім краєм, що конав – недвига –
Попід нещадним чоботом катів:
Жахтіли кров’ю п’ятикутні з лоба,
З нутра московська шкірилась утроба.

41
Я все стинав, що звалось москалем
(Дослівно майже з гнівного Тараса),
І за моїм поборницьким кличем,
Як смерч, котилася вояцька маса;
Я розсікав до пояса мечем –
Робив два тіла з одного каркаса,
І вже в одно не сходились тіла
Там, де моя дорога пролягла.

42
Здавалося, що простір підо мною
І сонце, й зорі, і планети всі
Текли й текли нестримною рікою
У невимовній космосу красі,
Мій подвиг осяваючи собою;
І я, відомсти праведний носій,
Немов Ярема, звівши меч під хмари,
Гукав: “Покари москалям, покари!”

43
Не відав я, як довго я гасав,
Суворий месник, ведучи загони;
Відходив ворог, перебродив став,
Позаду слід лишаючи червоний –
По тій землі, що зайдою топтав.
І засміялися безмежні гони,
Коли главу сільради Сердюка
Мечем розкраяла моя рука.

44
І я прокинувся… Внизу дівчата
Згрібали сіно. Пісня голосна
Черкала небо. Сонце, мов на чати,
Пливло на захід. Листяна стіна
Його прииймала, тінями крапчата.
Залита сяйвом, лагідна, вона
Під зеленаво-синім небокраєм
Очам здавалася блаженним раєм.

45
А поруч мене міцно спав Максим.
Чи снилось молодому ватажкові
Те, що й мені? Чи мандрувало з ним
Звитяжне видиво? Чи в тій підкові,
Що він знайшов над шляхом порохним
(Про це він гордо повідав Павлові),
Яка, мов символом, пекла мене,
Він віщування бачив потайне?

46
Павло хропів, й радісно мені було
На їхні подихи зорити збоку,
Перед лицем солом’яне стебло
Гойдало стовбурінь свою високу,
Коли на нього видихав Павло.
І загрібальниць нешвидкого кроку
Ще не присвоював блакитний день,
По вінця повен золотих пісень.

48
Максима злегка я торкнув рукою –
І той підкинувсь, як спросоння звір.
Потому втрьох за красною лукою
Ми довго стежили. З прадавніх пір
Ще так сіножать не тремтіла грою
І в гоні хвиль не марив косогір, –
Як нам у тому вересні чи серпні,
Що лив навколо пахощі нестерпні.

49
– Агов! дівчата? – покликом, як грім,
Максим зі скирти вигукнув раптово,
І аж до лісу вибалком крутим
Пішло луною вагомите слово…
“Ви що за лежні? – мов сріблом дзвінким,
Одна спитала. – Все, либонь, готово.
Ану ж до вил!” І навпрост по стерні
Пішли ми втрьох, невмивані й брудні.

50
На цьому й першу пісню закінчімо,
Бо вже й мені вривається терпець.
Читачу ревний! Мабуть, незлічимо
Я нагромадив нелегких слівець.
Прости мені! Не знизую плечима,
Не каюся, щасливий же кінець:
Дівчатам сіно ми в копиці склали,
Вони ж нас повели й нагодували.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)