ВОГКІСТЬ ВУСТ
Бетонного міста тіні,
камінь, залізо, брук…
Заплутався в золотому павутинні
місяця блискучий жук.
Такий гарний, такий хороший вечір,
що навіть маревом здається все!
Моїх мрій табун суперечок
в стійлах натхненних очей.
І наші постаті білі
стискаютсья в м’яких торканнях,
буфи епонжу в обіймах,
в ситцевім морі тану…
Гучний вібруючий дзвін
наші тіла нагадують,
дзвін, що лунає в країну
ласк мінливих райдуг.
Хіба рукою обіймеш тебе,
хіба почуття висловиш!
Серце в литаври б’є
і подихом наче тишу ловиш.
І коли чорна тінь зненацька
у світле озеро площі вирине,
засоромлено відхитнешся, як біла акація
під поцілунком п’яного вітру.
І потім знову ввітрешся воском
у паркет грудей моїх…
Твою запашну й теплу постать
я боюсь у захопленні задушить.
Ах, яка ніжна, ніжна,
подихом не сказать…
Твоїх рухів гарячу ніжність
тільки вечору такому цілувать.
Вже зовсім мало таких разів,
бо час летить скаженим льотом,
я спіймаю метелика вуст твоїх
своїм шукаючим ротом.
Напівзаплющені очі,
коли вогкість вуст п’ю…
Волосся розкуйовджене клоччя
пахне буйною пусткою.
Тільки ноги й тіло,
наче хтось вином налляв…
Над нами стоїть будинок химерним Вієм
і тумби вихиляються гномами.
І зашморг теплих рук
такої маленької дівчинки,
і тіла тягар несу,
занесу з собою у вічність.
А все золотим потопом лякає,
місто наче тоне в зеленій рясці,
і я сам собі нагадую втопленика,
що захлинається хвилею ласк…
(2 votes, average: 5,00 out of 5)